Глава 5. Міра

Після тієї зустрічі в храмі я намагалася забути незнайомця.

Правда.

Я не знала його імені, не знала, звідки він, ким працює і чому того дня прийшов до храму.

Для мене він мав залишитися просто незнайомим чоловіком із красивими темними очима.

Але чомусь саме його погляд я згадувала щоразу, коли заплющувала очі.

— Міро!

Я здригнулася.

— Що?

Мама стояла біля дверей.

— Ти мене чуєш?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Тоді чому дивишся у вікно вже десять хвилин?

Я опустила очі.

— Просто думаю.

— Про що?

— Ні про що.

Мама нічого не сказала, але її погляд говорив, що вона мені не повірила.

Наше життя не стало легшим.

Навпаки.

Батькові знову стало гірше, а грошей майже не залишилося.

Я почала працювати після навчання в маленькому магазині неподалік дому.

Мені хотілося допомогти мамі.

Того вечора я повернулася додому пізніше, ніж зазвичай.

На столі лежав старий конверт.

— Мамо?

Вона вийшла з кухні.

— Що це?

— Лист.

— Від кого?

Вона на мить замовкла.

— Від храму.

Я здивувалася.

— Від храму?

Мама кивнула.

— Вони запрошують тебе допомогти на святі наступного тижня.

Я взяла конверт.

На моєму обличчі з'явилася усмішка.

— Я піду.

— Я знала.

Наступної неділі я знову прийшла до храму.

Було багато людей.

Жінки готували їжу.

Діти бігали подвір'ям.

Ченці готували залу до вечірньої молитви.

Я допомагала розкладати квіти.

— Міро.

Я обернулася.

Старий чернець, якого я знала багато років, усміхнувся.

— Допоможеш мені віднести ці кошики?

— Звичайно.

Я взяла один із кошиків.

— Ви пам'ятаєте того чоловіка?

Чернець подивився на мене.

— Якого чоловіка?

— Того, що приходив сюди кілька тижнів тому.

Він усміхнувся.

— Ти його теж запам'ятала?

Я відчула, як щоки стали гарячими.

— Просто питаю.

— Його звати Арав.

Я завмерла.

Арав.

Нарешті я знала його ім'я.

— Арав…

Я тихо повторила його.

— Він багатий?

Чернець кивнув.

— Дуже.

Я усміхнулася.

— Тоді наші світи точно ніколи не перетнуться.

Чернець нічого не відповів.

Лише подивився на мене так, ніби знав щось, чого не знала я.

Увечері я вийшла з храму.

На вулиці почався дощ.

Я розкрила парасолю й поспішила до зупинки.

Раптом біля храму зупинився чорний автомобіль.

Я навіть не звернула уваги.

Двері відчинилися.

Я почула знайомий голос:

— Міра?

Я завмерла.

Повільно обернулася.

Він стояв біля автомобіля.

Арав.

Той самий чоловік.

Ті самі очі.

Але тепер він знав моє ім'я.

— Ви…

Я не знала, що сказати.

Він усміхнувся.

— Ти Міра.

— Звідки ви знаєте?

— Мені сказали.

Між нами пролунала тиша.

Дощ ставав сильнішим.

Він подивився на мою тонку парасолю.

— Ти промокнеш.

— Я звикла.

— Сідай, я підвезу.

Я одразу похитала головою.

— Ні, дякую.

— Чому?

— Бо я вас не знаю.

Він ледь усміхнувся.

— Тепер знаєш моє ім'я.

— Але цього недостатньо, щоб сідати в чужу машину.

Він засміявся.

— Справедливо.

Я вже хотіла піти, коли він сказав:

— Тоді хоча б візьми.

ін простягнув мені свою парасолю.

Я здивовано подивилася.

— А ви?

— Я доберуся.

— Ні.

— Міра.

Я подивилася йому в очі.

— Ви дивний.

— Мені це вже казали.

Я взяла парасолю.

— Дякую.

— Побачимося?

Я не знала, що відповісти.

Тому просто сказала:

— Можливо.

І пішла.

Я не знала, що це була наша друга зустріч.

Не знала, що за кілька тижнів він заручиться з Кавією.

Не знала, що його родина ніколи не погодиться на мене.

І найголовніше — я не знала, що Арав уже починає змінюватися.

А він, сидячи в автомобілі й дивлячись мені вслід, уперше подумав:

«Чому саме вона?»

Він ще не знав відповіді.

А я тим часом несла його парасолю додому, навіть не підозрюючи, що разом із нею в моє життя увійшло щось набагато небезпечніше.

Почуття.