Глава 2. Арав

Я ніколи не любив сімейні вечері.

Не через їжу.

Не через людей.

А через розмови, які завжди починалися зі слів:

— Араве, нам потрібно поговорити.

Цього вечора я вже знав, про що буде ця розмова.

Я стояв біля панорамного вікна своєї кімнати й дивився на місто.

Внизу світилися тисячі вогнів. Автомобілі рухалися вулицями, люди поспішали додому, ресторани були заповнені відвідувачами.

Для когось це місто було величезним.

Для мене воно давно стало кліткою.

— Ти знову думаєш про втечу?

Я почув голос матері.

Не обертаючись, відповів:

— Ні.

Вона підійшла ближче.

— Ти злишся.

— А хіба я не маю права?

Мама мовчала.

Я нарешті повернувся до неї.

— Ви вирішили, що я одружуся з Кавією.

— Твій батько вирішив.

— А ти?

Вона опустила очі.

Цього було достатньо.

Я гірко усміхнувся.

— Отже, ти теж.

— Араве, це складніше, ніж ти думаєш.

— Ні. Все дуже просто.

Я підійшов до столу й узяв фотографію, яку батько залишив.

Кавія.

Красива.

Багата.

Вихована.

Ідеальна дівчина для родини, яка хоче зміцнити свої зв'язки.

Тільки не для мене.

— Я її навіть не знаю.

— Ви познайомитеся.

— А якщо я не захочу?

Мама довго мовчала.

— Тоді постраждає твій батько.

Я застиг.

— Що ти маєш на увазі?

Вона зітхнула.

— Бізнес вашої родини зараз залежить від угоди з її сім'єю.

Я стиснув фотографію в руці.

Ось воно.

Не кохання.

Не сім'я.

Не моє майбутнє.

Бізнес.

Гроші.

Влада.

Шлюб як договір.

— Я зрозумів.

— Араве…

— Ні, мамо. Я все зрозумів.

Вона вийшла.

Я залишився один.

Тієї ночі я не міг заснути.

Я ліг на ліжко, але сон не приходив.

Перед очима постійно з'являвся храм.

І вона.

Та незнайома дівчина.

Я навіть не знав її імені.

Не знав, де вона живе.

Не знав, скільки їй років.

Не знав, чому вона прийшла до храму.

Але чомусь пам'ятав її погляд.

Вона дивилася на Будду так, ніби просила не про багатство.

Не про владу.

Не про красиве життя.

А про щось набагато важливіше.

Я закрив очі.

— Дурниця…

Чому я взагалі думаю про неї?

Можливо, тому що вона була першою людиною за довгий час, яка дивилася на мене не як на спадкоємця.

Вона не знала, хто я.

І це було дивно приємно.

Наступного ранку я поїхав до офісу.

Мій водій відкрив двері автомобіля.

— Пане Араве, сьогодні у вас зустріч із сім'єю Кавії.

Я подивився на нього.

— Я знаю.

— О сьомій вечора.

— Я знаю.

Він більше нічого не сказав.

Автомобіль рушив.

Я дістав телефон.

На екрані з'явилося повідомлення від батька.

«Не запізнюйся. Це важливо.»

Я заблокував телефон.

Мені хотілося написати лише одне:

«Для кого?»

Але я не написав.

Офіс батька займав майже весь верхній поверх хмарочоса.

Коли я зайшов, секретар одразу підвелася.

— Доброго ранку, пане Араве.

— Доброго.

— Ваш батько вже чекає.

Я зайшов до кабінету.

Батько стояв біля вікна.

— Сідай.

Я сів навпроти.

— Сьогодні ввечері ти зустрінешся з Кавією.

— Я вже чув.

— Це не прохання.

— А що?

— Наказ.

Я усміхнувся.

— Ви справді думаєте, що можна змусити людину покохати?

Батько подивився мені прямо в очі.

— Я не вимагаю від тебе кохання.

— Тоді чого ви хочете?

— Виконання обов'язку.

Я підвівся.

— Добре.

Він здивовано подивився на мене.

— Добре?

— Я зустрінуся з нею.

— І?

— І подивимося, що буде.

Я вийшов із кабінету.

Але всередині мене вже було одне питання.

Чому я погодився?

Увечері ресторан був майже порожнім.

Я зайшов у залу.

За столиком біля вікна сиділа Кавія.

Вона підвелася.

— Арав?

— Так.

— Я Кавія.

— Я знаю.

Вона усміхнулася.

— Ти зовсім не схожий на фотографії.

— Це добре чи погано?

— Не знаю.

Я сів навпроти.

Вона кілька секунд мовчала.

Потім запитала:

— Ти проти нашого шлюбу?

Я не очікував такого прямого питання.

— Так.

Вона кивнула.

— Я теж.

Я здивовано подивився на неї.

— Тоді чому ми тут?

Кавія сумно посміхнулася.

— Бо наші родини вже все вирішили.

Я відкинувся на спинку крісла.

Вперше за весь день мені стало трохи легше.

Принаймні вона не була моїм ворогом.

Після вечері я вийшов на вулицю.

Нічне повітря було прохолодним.

Я підняв голову до неба.

І знову подумав про храм.

Про Міру.

Хоча я ще не знав, що її звати Міра.

Не знав, що саме в цей момент вона сидить у маленькому будинку зі своєю сім'єю.

Не знав, що вона зовсім з іншого світу.

І найголовніше —

я не знав, що через кілька місяців наше життя зіткнеться знову.

Але вже зовсім інакше.

Не в храмі.

Не випадково.

І не так безболісно.

Бо коли ми зустрінемося вдруге, я вже буду заручений.

А вона навіть не здогадуватиметься, що чоловік перед нею — той самий незнайомець, якого вона побачила в храмі.

І тоді наша справжня історія тільки почнеться.