Глава 1. Міра

Ранок у нашому будинку завжди починався однаково.

Зі звуку чайника.

Зі запаху свіжого рису.

І з голосу мами, яка вже з шостої ранку намагалася розбудити мене.

— Міро, вставай. Сонце вже давно прокинулося.

Я сховала обличчя під тонкою ковдрою.

— Ще п'ять хвилин…

— Ти казала це двадцять хвилин тому.

Я тихо засміялася.

— Тоді ще п'ять.

Мама зітхнула, але я чула, як вона усміхнулася.

Наш будинок був маленьким. Стіни давно потребували ремонту, дах протікав під час сильних дощів, а старі дерев'яні двері скрипіли так голосно, що їх було чути на всю вулицю.

Ми не мали багато грошей.

Навіть дуже мало.

Але в нашому домі завжди було тепло.

Мама працювала майже без відпочинку. Батько після травми вже кілька років не міг працювати так, як раніше. Тому більша частина турботи про сім'ю лежала на маминих плечах.

І я знала, що одного дня повинна буду їй допомогти.

Саме тому я не могла дозволити собі мріяти занадто багато.

Мрії були розкішшю.

Але одну маленьку мрію я все-таки мала.

Щонеділі я ходила до буддійського храму.

Не тому, що хотіла просити у богів багатства.

Я просила лише про спокій.

Про те, щоб моя сім'я залишалася разом.

І щоб одного дня мама перестала рахувати кожну монету перед походом на ринок.

Я швидко одягнула просте світле плаття, зібрала довге волосся і вийшла на подвір'я.

— Ти вже йдеш? — запитала мама.

— Так.

Вона простягнула мені невеликий пакет.

— Візьми їжу.

— Мамо, я ненадовго.

— Я знаю. Все одно візьми.

Я посміхнулася й обійняла її.

— Я повернуся до обіду.

— Добре.

Я вже зробила кілька кроків, коли мама покликала мене:

— Міро!

Я обернулася.

— Будь обережна.

Я кивнула.

— Буду.

Я ще не знала, що саме цього дня моє життя почне змінюватися.

До храму було близько сорока хвилин пішки.

Я любила цю дорогу.

Вона проходила повз маленькі магазини, фруктові лавки, старі будинки та дерева, під якими люди часто сиділи вечорами.

Місто вже прокидалося.

Хтось поспішав на роботу.

Хтось відкривав магазин.

Діти бігли до школи.

А я просто йшла вперед.

Коли я нарешті побачила золотисті ворота храму, стало тихіше.

Я зняла взуття біля входу й ступила всередину.

Тут завжди було особливо.

Запах пахощів.

Тихий дзвін.

Шурхіт листя.

Я сіла ближче до статуї Будди й заплющила очі.

— Будь ласка…

Мій голос був ледве чутним.

— Нехай у мами все буде добре.

Я зробила паузу.

— І нехай тато більше не боліє.

Я не просила про себе.

Можливо, це було дивно.

Але мені здавалося, що якщо моя сім'я буде щаслива, тоді й мені буде достатньо.

Я підвелася і вже хотіла вийти, коли почула звук кроків.

Хтось зайшов до храму.

Я машинально повернула голову.

І завмерла.

Біля входу стояв чоловік.

Молодий.

Високий.

У темному одязі, який зовсім не відповідав простоті храму.

Він виглядав так, ніби випадково потрапив сюди з іншого світу.

На його зап'ясті блищав дорогий годинник.

Волосся було акуратно укладене, обличчя серйозне.

Він не дивився навколо.

Лише повільно підійшов до статуї Будди.

Я не знала, хто він.

І він не знав мене.

Наші погляди зустрілися лише на кілька секунд.

Його очі були темними й дивно спокійними.

Я першою відвела погляд.

Чомусь мені стало ніяково.

Я взяла взуття й вийшла.

Не знаю чому, але перед самими воротами я обернулася.

Він усе ще стояв там.

І дивився мені вслід.

Я швидко пішла.

Мені навіть на думку не спало запитати його ім'я.

— Ви запізнилися.

Чоловік, який щойно зайшов до храму, почув голос свого водія.

— Я знаю.

— Ваш батько чекає.

Він нічого не відповів.

Сів у чорний автомобіль і подивився у вікно.

Його звали Арав.

Син однієї з найвпливовіших родин міста.

Спадкоємець величезної компанії.

Людина, якій здавалося, що її майбутнє вже давно вирішили за неї.

— Додому, — коротко сказав він.

Автомобіль рушив.

Арав ще кілька секунд дивився на храм, який поступово зникав за поворотом.

Перед очима чомусь знову з'явилася незнайома дівчина.

Просте плаття.

Довге волосся.

Спокійний погляд.

Вона нічим не нагадувала людей із його оточення.

І саме це його здивувало.

— Хто вона? — тихо промовив він.

Але відповіді не було.

Увечері Арав повернувся до величезного будинку своєї родини.

За столом уже сиділи батько, мати та старший дядько.

Він одразу зрозумів: його чекали не для звичайної сімейної вечері.

— Сідай, — сказав батько.

Арав сів.

— Нам потрібно поговорити про твоє майбутнє.

Він мовчав.

— Настав час тобі одружитися.

Арав повільно підняв очі.

— Я не збираюся одружуватися.

За столом запала тиша.

Батько подивився на нього холодним поглядом.

— Це не питання.

— Для мене — питання.

— Араве, — втрутилася мати, — вислухай нас.

Батько поклав перед ним фотографію.

На ній була молода дівчина з багатої родини.

— Її звати Кавія.

Арав навіть не торкнувся фотографії.

— І що?

— Через три місяці ви заручитеся.

— Ні.

— Ти одружишся з нею.

Арав стиснув щелепу.

— Ви навіть не запитали, чого хочу я.

Батько холодно посміхнувся.

— Ти народився в цій родині, Араве. У тебе немає права жити лише для себе.

Арав підвівся.

— Тоді, можливо, я ніколи не мав права народжуватися тут.