Друга частина

Якби Наталка знала німецьку, то швидко знайшла б відповіді на запитання, що роїлися в її голові. Та навіть без мови вона згодом зрозуміла: ніякої «експериментальної програми» не існує, і всі витрати сплачує особисто доктор Кирило. Вона не знала, як до цього ставитися. Яке підґрунтя мав цей безумовно шляхетний, але водночас ірраціональний вчинок? Іноді, коли залишалася сама, її думки заповзали у майже конспірологічні сценарії. На щастя, наодинці з собою Наталка бувала рідко — майже весь час проводила з донечкою. Іноді Кирило забирав стомлену матір прогулятися до університетського ботанічного саду. У ті короткі години поруч із ним Наталці зовсім не хотілося думати, а тим паче — питати.

 Але одного разу їй наснився сон: вона нібито підслухала розмову двох медсестер. На щастя, в тому сновидінні вони говорили українською. Йшлося про те, що незабаром у її Василинки мають забрати серце — мовляв, «герр український лікар» продав його якомусь багатієві, а матері скажуть, що дитина не витримала операції. Наталка прокинулася від жаху. Що вона накоїла? Власними руками привела доньку до злочинців. Кілька хвилин їй знадобилося, щоб опанувати себе й згадати: то лише кошмар, а жодна сестричка в клініці не говорить українською. Та того ранку вона твердо вирішила поговорити з лікарем відверто. 

— Кириле Андрійовичу, мені дуже незручно, я довго вагалася, але почну одразу з головного, — голос її тремтів.

 — Бо боюся знову передумати. Наталка ніяковіла в його присутності навіть під час буденних розмов.

 — Наталочко, ми ж домовлялися — просто Кирило. Ти чого така бліда? Може, краще підемо в кабінет, я тобі  тиск поміряю? 

— Ні, не підемо. Зараз це неважливо. А от те, що хочу запитати, дуже важливо — для мене. 

— Натуся, уже й мені страшно стало, — спробував пожартувати він, – зараз вже й мені потрібно буде   тиск міряти.

 — Не треба мене збивати, – проговорила  вона. — Я все одно скажу.

 — Ну кажи вже, — серйозно глянув він.

 — Я все знаю, — видихнула Наталка,  —  ви самі сплачуєте наші рахунки, переліт, готель... Немає ніякого фонду. Навіщо вам це? Який у вас зиск? Тільки не кажіть, що його нема. 

Чоловік мовчки дивився на неї — розгублену, але рішучу. Такою він її ще не бачив. Потім відвів погляд до прозорого, світло-сірого неба Базеля.

 — Ні, не буду казати, що зиску нема, — тихо озвався.

— Є. Мені дуже хочеться побачити, як одна маленька бешкетниця купатиметься в морі під південним сонцем. 

— Я вже й забула, коли в неї були сили бешкетувати... — очі Наталки зволожилися, і на мить крізь серйозність проступила знайома Кирилові  зворушлива дівчинка. Та за секунду вона знову посуворішала. 

— Якщо думаєте приспати мою пильність жартами — нічого не вийде. Я ока з вас не спущу.

 Вона розвернулася і пішла до корпусу.

 — А я з тебе також! — гукнув їй услід Кирило. — Бо на тебе  дуже приємно дивитися! 

За кілька днів мала відбутися операція. Напередодні ввечері вони сиділи на терасі готелю. Було тепло, але вітряно, тож Кирило приніс пледи й гарячий чай. Наталка нервувала, як ніколи. Того дня він чув, як навіть Василинка заспокоювала матір: 

— Мамо, чого ти плачеш? Треба радіти! Звісно, я можу померти на операції, але можу й вижити. А без неї — точно помру. Тож давай радіти разом, тоді я неодмінно житиму. 

Слухати це з уст п’ятирічної дитини було страшно, але Кирило знав: дітки яких  торкається крижана  тінь смерті, часто розуміють більше, ніж дорослі.

 Тепер його черга була заспокоювати матір.

 — Наталю, — почав він лагідно, — ти питала про мої мотиви. Тоді я віджартувався, каюсь. Ти маєш право знати. Занадто багато в світі "добрих дядечків" із брудними намірами. 

Наталка зробила ковток гарячого чаю і запитально глянула на нього.

 — Розумієш, Нато, я заможна людина. Маю кілька клінік у Європі, аптечну мережу. Ти права — ніякого фонду не було. Є мій власний: я відкладаю частину доходів, щоб допомагати тим, кому ніхто не допоможе. Чому б не твоїй Василинці?

 — Але ж не всі багаті люди так роблять.

 — На жаль, не всі. Мабуть, тому, що не всі знають, що таке дитячий дім. Я виріс у притулку, як і ти. Після дев’ятого класу пішов у ПТУ, працював у майстерні. Руки грубшали, а з ними грубшала й душа. Мрія стати хірургом танула, мов пара над мазутом і соляркою. Згодом я сам почав думати, що то якась  маячня. Що моя доля — крутити гайки під лайку колег. І, мабуть, так би й сталося, якби не диво. 

Родич у мене все ж був — я дізнався про це  лише після його смерті. Він помер у далекій країні й залишив мені спадок. Не такий вже й великий, але тоді — величезний для дев’ятнадцятирічного хлопця. Завдяки тим грошам я пішов із майстерні, узявся за підручники, вступив до медуніверситету. Жив на стипендію, працював, не розкидався грошима. Потім почав облаштовувати кабінет, далі — клініку, аптеку. Так і виросла моя «імперія». Але я завжди пам’ятав тих, кому не так  пощастило. Тому, може, й справді, мій зиск є — приємно віддавати борги Всесвіту. Як зараз модно казати — «плюсик у карму».

 Наталка слухала мовчки. Її погляд ставав дедалі м’якшим. 

— А тепер — наказую негайно розійтися по номерах і спати, — підморгнув Кирило.

— Завтра складний день. І не хвилюйся. У нас ідеальний донор. Такі операції часто минають успішно навіть при меншій сумісності. Все буде добре. 

Земля зробила ще один оберт навколо сонця, і знову настав листопад. Наталка й Кирило гуляли алеями парку. 

— Хвилюєшся? — запитав він, лагідно торкаючись її кругленького животика. 

— Як завжди, — усміхнулася вона. — Я хвилююсь, а Васька радіє.

 Наталка з теплом поглянула туди, де на дитячому майданчику гралася донька — весела, жвава, майже здорова. І головне — жива.

 Кирило теж усміхнувся, спостерігаючи, як дівчинка відчайдушно, раз по раз скочується з величезної гірки.

 — Добре, що вибралися, — мовила Наталья — Гарний сьогодні день. Уже набридли ці дощі, — Ой, а що то за тінь упала на лице нашого лікаря?