Частина 1 Початок

Листопад був сірим і безрадісним. У темному парку вітер ліниво шарпав зів’яле листя.Воно брудною коричневою масою липло до мокрого асфальту, і тільки листя, щойно відірване від почорнілих гілок,  злітало вгору підняте злим ривкучим вітром, та кружляло над спустілим парком у якомусь божевільному танці, нагадуючи про неминучий кінець усього, що є під місяцем. А останнє намокле насіння дерев падало у вологий ґрунт, показуючи: будь-який кінець завжди стає для когось початком.

Високий чоловік швидко йшов слизькою стежиною. Раптом порив вітру розстебнув його плащ. Він різким рухом запахнувся й пришвидшив крок, не помітивши, як із кишені випав важкий, перев’язаний аптечною гумкою згорток.

…………………………………………………….

Батько Наталочки пив уже другий тиждень поспіль — відтоді, як брат Микола витяг його з петлі. 

Втратити гроші за дідусеву професорську квартиру!

Він не міг собі цього пробачити. Ті кошти мали забезпечити майбутнє його доньки та родини Миколая. А тепер грошей не було.У брата хоча б залишилося житло, а йому з дочкою йти нікуди. Василь, ще зовсім молодий, веселий і непитущий до того хлопчина, важко пережив несподівану смерть дружини, Наталчиної мами. Але тримався заради доньки. Коли ж з’явилася надія на краще життя, завдяки коштам від продажу великої квартири в центрі він трохі підбадьорився. І тепер почуття вини від їх втрати остаточно зламала чоловіка. За місяць, Василь п’яний, потрапив під потяг і Наталка опинилася в інтернаті.

Життя в притулку було таким самим сірим і безрадісним, як той роковий листопад. Рідкісні свята лише підкреслювали сувору інтернатську дійсність.За всі дитячі роки Наталка жодного разу не почула на свою адресу доброго слова. Ніхто не обійняв, не погладив по голові.

Після випуску дівчині дали кімнату в комуналці на самому краю міста. Сусіди — підопічні місцевого дільничного — спершу викликали в Наталки острах, і вона мріяла зняти окреме житло. Але згодом зрозуміла: на зарплату швачки про це можна забути. Потроху вона звикла до сусідів і навіть почала брати участь у їхніх нескінченних кухонних посиденьках.

Якось у компанії з’явився молодий, дотепний хлопець. Наталка знала, що він разом із сусідом Генкою сидів за ґратами, а тепер заробляє продажем сурогатних наркотиків. Але блакитні очі й дзвінкий, заразливий сміх переважили шальки терезів на його користь.А ще Юрко грав на гітарі й казав Наталочці, що вона гарна.

Перший рух усередині себе Наталя відчула тоді, коли Юрка ховали. Його закололи стамескою й кинули стікати кров’ю просто на їхній кухні. Дільничний сказав, що Юркові помстилися за бодяжну наркоту.Коли труну опускали в яму, Наталка пообіцяла назвати сина Юрчиком.Через три місяці народилася недоношена дівчинка. У три роки в неї відмовили нирки.

На гемодіалізі маля проводило по чотири години на день, тричі на тиждень. Так вони протрималися рік. Потім почалися проблеми із серцем. Терміново потрібна була трансплантація нирки. Про те, щоб знайти гроші на донора й операцію, не могло бути ймови. Все, що залишалося Наталці, — молитися про диво.Увесь вільний час, не зайнятий доглядом за донькою, вона проводила в лікарняній каплиці. Молитися не вміла — просто ділилася з дівою Марією своїм болем. Насправді вона вже ні на що не сподівалася. Непривітне життя навчило не чекати від нього дива. Та й у Бога Наталка не вірила, принаймні в його доброту. Вона змирилася з тим, що кожна, навіть найменша мить щастя, обов’язково передує ще більшій біді. Але дива трапляються незалежно від того, віримо ми в них чи ні.

Якось у каплицю цілком випадково (ну, а як інакше?) зайшов молодий лікар. Причаївшись у тіні, він також цілком випадково почув розповідь молодої зневіреної жінкі. Наталка стояла перед образом Божої Матері й тихенько, майже буденно, розповідала їй свою журливу історію — так, ніби спілкувалася з приятелькою, з іншою жінкою, яка, як і вона, знала, як воно — втрачати дитину. Її випадок не був унікальним. Хірург Кирило бачив людське горе щодня. Але ця дівчина, сама ще майже дитина, не виходила в нього з голови.У відділенні він дізнався історію хвороби малої Василинки й зрозумів: діяти треба негайно.

Коли Наталя почула, що потрапила до якоїсь експериментальної програми й летить до Швейцарії, де вже чекає донор, — не повірила. Це здавалося зловісним жартом чи пасткою. Вона не звикла до подарунків долі. Але коли лікар, Кирило Андрійович, приніс їм новенькі паспорти з візами й квитки на літак, Наталка — з обережністю, напівподиху — почала вірити.Коли літак піднявся в повітря, вона з подивом зауважила: літати зовсім не страшно. Здавалося, в неї самої потроху відростають крила. І це не гігантська металева машина несе їх у далеку країну — це вона сама летить до мрії, несучи на крилах свою донечку.

Василина, так назвала малу на честь свого  батька, не знайшовши жіночого відповідника до імені Юрій, її крихітка, її світ. Вона буде жити! Це було таким несподіваним і величезним щастям, що чарівні краєвиди осіннього Базеля — золоті від жовтогарячих платанів і кленів береги Рейну, Ратуша з чевоної цегли в середмісті, старовинний Університет — здавалися Наталці природними декораціями до її власної казки.

Було тут і ще щось. Лікар Кирило Андрійович летів із ними, і це чомусь страшенно хвилювало дівчину. Хвилювання було інше, нове — не те, до якого вона звикла, опікуючись донькою. Від нього Наталка ставала замріяною, іноді посміхалася без причини, а іноді, так само невпопад, плакала. Вона не розуміла, звідки в їхньому житті так несподівано й доречно з’явився цей чоловік і яку саме роль він відіграє у цій історії, але невимовно раділа його появі.

І справа тут була не лише у Василині.