Розділ ІV

Це був звичайний вівторок, і Фелікс знову запізнився. Але це не було проблемою: він розраховував, що професор десь затримається, або що група ще буде на перерві, або що двері аудиторії виявляться зачиненими. Він звик до того, що світ підлаштовується під нього, як слухняний інструмент.

Сьогодні він мав презентувати курсову роботу. Проблема полягала лише в тому, що він її не готував. Він сподівався на «натхнення», на те, що вдало підбере слова в останній момент, або що викладач запитає про щось загальне.

Він увірвався в аудиторію, ледь перевівши подих. Всі вже були на місцях. Професор Марченко стояв біля кафедри, і його погляд був холодним, як лід.

— Феліксе, — промовив він рівним голосом, — ми вже почали. Сподіваюся, ви готові.

Фелікс посміхнувся своєю фірмовою «переможною» посмішкою. Він підійшов до комп’ютера, щоб під’єднати флешку. Зазвичай це відбувалося миттєво: технічні негаразди оминали його. Він вставив накопичувач.

Система видала помилку. «Файл пошкоджено».

Фелікс кліпнув очима. Це була дрібниця. Він впевнено витягнув флешку, вставив знову. Помилка повторилася. Аудиторія затихла. Фелікс відчув, як потилицею пробіг холодок — той самий сигнал, який завжди сповіщав, що «везіння» в дорозі. Він чекав, що ось-ось станеться якесь диво: або файл відкриється, або професор жартуватиме, розряджаючи атмосферу.

Але нічого не відбувалося. Тиша була абсолютною.

Він глянув на професора. Той не відвертався, не шукав телефон, не запізнювався на іншу пару. Він дивився прямо на Фелікса, вичікуючи.

Фелікс спробував імпровізувати. Він почав говорити, сподіваючись, що слова «самі складуться», як було тисячі разів до цього. Але слова застрягали в горлі. Він не знав теми. Він не знав матеріалу. Він звик, що в потрібну хвилину правильна відповідь ніби виринала з повітря в його пам’яті. Тепер повітря було порожнім.

Він спробував «покликати» на допомогу — той звичний внутрішній імпульс, який завжди приносив йому удачу. Він відчайдушно напружився, чекаючи на звичний відгук, на ту легку підтримку за спиною.

Але замість звичної сили він відчув... ніщо. Порожнечу.

За його спиною не було нікого. Навіть тінь, яка раніше здавалася йому теплою і надійною, була звичайною, холодною і мертвою тінню на стіні. Його «банк удачі» був не просто порожнім — він був випаленим дощенту.

— Феліксе? — перепитав професор, і в цьому запитанні було більше вироку, ніж у будь-якому гніві. — Я чекаю на виклад основних тез вашої роботи.

Фелікс стояв перед аудиторією, і вперше у житті його фірмова посмішка здригнулася і зникла. Він побачив у відображенні вікна своє обличчя: розгублене, бліде, безпорадне. Він був звичайним студентом, який не вивчив матеріал, перед обличчям людини, яка вимагала знань.

Він відкрив рота, але нічого не сказав. Він зрозумів: ніхто не підкаже. Ніхто не відверне увагу професора. Ніхто не зробить диво. Його «ангел» не залишив його — він просто пішов, бо в нього не залишилося сил після тисячі дрібних прохань Фелікса про допомогу.

Фелікс повільно опустив плечі. У цій тиші він вперше зрозумів справжню ціну свого життя. Він не просто провалив презентацію — він опинився один на один зі світом, який не знав, хто він такий без свого везіння. І цей світ був дуже, дуже байдужим до його страху.

Продзвенів дзвінок.

— Всі вільні, — сказав професор — а ви Фелікс, отримуєте не дуже хорошу оцінку. Чи можна буде її виправити я подумаю, в поки до побачення.

Фелікс вийшов з аудиторії. Його обличчя було блідим, як крейда, але вже через хвилину на ньому знову заграла та сама самовпевнена посмішка. У коридорі він зіткнувся з Вірою та Стеллою.

— Ну що, незручно вийшло, — Фелікс голосно засміявся, хоча звук вийшов надто різким, майже нервовим. — Професор сьогодні не в гуморі. А в мене просто накопичилася втома — третя ніч без сну, збої в системі, техніка підвела. Буває. З ким не буває? Головне — не сприймати це надто близько до серця. Такі речі — це просто дрібниці, на які не варто витрачати нерви.

Він намагався звучати легковажно, але його очі — бігаючі, злякані — видавали його з головою. Віра подивилася на нього з холодною відстороненістю. Вона бачила його наскрізь: він боявся. Не викладача, не оцінки — він боявся порожнечі, яка раптом відкрилася під його ногами.

— Це не дрібниця, Феліксе, — тихо сказала Стелла. Вона не викривала його, але її голос прозвучав як вирок його ілюзіям.

Їхню розмову перервав вихід професора Марченка. Він зупинився поруч, глянув на трійцю поверх окулярів і, ледь помітно посміхнувшись, кинув:

— Оскільки ви троє зараз опинилися в одному коридорі, і у кожного з вас... певні проблеми з поточними результатами, пропоную вам цікаве завдання. Великий командний проєкт. Інтеграція трьох різних підходів до аналізу даних. Якщо впораєтеся — витягнете свої оцінки. Якщо ні — літо проведете за книжками.

Марченко пішов, залишивши їх у важкій тиші. Командний проєкт, який вимагав не просто знань, а злагодженої роботи.

Протягом наступних днів аудиторія бібліотеки стала їхньою штаб-квартирою. Спочатку це був хаос. Віра намагалася взяти на себе абсолютно все. Вона працювала за трьох, бо не довіряла нікому: ні Стеллі, ні Феліксу.

Стелла спокійно структурувала хаос. Вона не сперечалася з Вірою, просто м’яко розподіляла завдання, використовуючи свій досвід і передбачливість, щоб уникати конфліктів. Вона була тим клеєм, що не давав команді розвалитися.

А Фелікс... Фелікс був найслабшою ланкою. Він звик, що відповіді з’являються самі, що рішення виникає в голові, як за помахом чарівної палички. Коли ж йому довелося рахувати дані вручну, шукати джерела і писати висновки — він губився. Але він бачив, як працюють інші. Він бачив впертість Віри, яка не здавалася навіть при повній відсутності натхнення, і стратегічну мудрість Стелли.

Одного вечора, коли робота затягнулася допізна, вони просто сиділи над паперами. Фелікс, втомившись від спроб «викрутитися» і вдати розумного, раптом вимовив: