Коли стало занадто голосно.

На уроці біології було трохи шумно. Діти щойно повернулися з перерви, ще ділилися новинами, перегортали зошити, хтось тихо сміявся.

Вчительку біології звали Аїда Сергіївна. Вона була невисока і худорлява, з коротким чорним волоссям і трохи звуженими очима. Її погляд завжди здавався суворим, навіть коли вона мовчала.

Аїда Сергіївна працювала у школі вже дуже багато років. За цей час змінилося багато поколінь дітей, змінилася школа, підручники, навіть самі уроки стали іншими. Але її методи залишилися майже такими самими. Вона звикла, що порядок у класі потрібно наводити голосом. Гучним і суворим.

Тому, зайшовши до класу і не дочекавшись повної тиші, вона раптом голосно сказала:

— Тиша в класі! Скільки можна повторювати?!

Її голос був різкий і дуже гучний. Аїда Сергіївна навіть не підозрювала, що для деяких дітей такий голос може бути справжнім випробуванням. Особливо для Тіма.

Коли раптом пролунав крик, Тім здригнувся всім тілом. Звук був різкий, як удар. Наче щось гучно грюкнуло просто біля його вуха. Він відчув, як звук прокотився по голові хвилею і боляче вдарив у скроні.

Для інших це був просто голос вчительки,  але для Тіма все звучало інакше. Наче хтось раптом відкрутив невидиму ручку гучності й зробив світ надто голосним.

Крик розрізав повітря, ніби проштовхнувся крізь усі інші звуки: шелест сторінок, скрип парт, шепіт дітей і став головним, важким, нестерпним. Тім відчув, як серце різко прискорилося. Повітря ніби стало густішим. У грудях з’явилося дивне відчуття наче всередині щось стискається.

Він швидко закрив вуха руками. Але навіть крізь долоні голос усе одно пробивався. Звуки не зникали. Вони тільки приглушувалися, але продовжували тиснути. Наче хтось стукав у двері зсередини його голови.

Тім заплющив очі. Йому дуже хотілося одного, щоб усе раптом стихло. Щоб світ став тихим. Таким, як море у спокійний день.

— Перестаньте… - тихо прошепотів він, але його майже ніхто не почув.

А Аїда Сергіївна продовжувала говорити ще голосніше.

— Ви взагалі мене чуєте? Це що за поведінка?!

Звуки стали для Тіма нестерпними. Йому здавалося, що весь клас наповнився різким шумом. У голові ніби все дзвеніло. І раптом він сам закричав. Не від злості. Не від непослуху. Просто тому, що йому було дуже боляче.

Клас на мить завмер. Вчителька обурено подивилася на нього.

— Що це таке?! Ти чому кричиш?!

І тут раптом зі свого місця підскочив хлопець.

— Не кричіть на нього! -  голосно сказав Мирон.

У класі стало ще тихіше.

— Йому боляче від крику! - додав він. - Ви ж бачите!

Поруч швидко піднявся Даня.

— Так! - сказав він. - Тім не спеціально! Він так реагує на гучні звуки!

Вчителька розгублено подивилася на дітей.

— Що за вигадки…

— Це не вигадки! - сказав Даня вже трохи м’якше, але дуже впевнено. - Йому справді важко.

Тім усе ще сидів із закритими вухами, намагаючись хоч трохи сховатися від шуму.

Мирон тихо підійшов до нього.

— Тім, ходімо в коридор, - спокійно сказав він. - Там тихіше.

Даня обережно відчинив двері.

— Давай, ми поруч, - тихо сказав він.

Діти допомогли Тіму вийти з класу. У коридорі було набагато тихіше. Тім повільно опустив руки. Дихання ще було швидким, але поступово ставало спокійнішим.

Мирон сів поруч із ним на лавку.

— Гей, усе добре, - сказав він. - Ти впорався!

Даня усміхнувся.

— Та не переживай ти так. Це просто наша біологічка.

Мирон тихо засміявся.

— Можливо, вона просто сьогодні прокинулась не з тієї ноги.

— Або не випила ранкову каву, - додав Даня.

Тім трохи усміхнувся.

— Справді… - тихо сказав він.

— Але знаєш що? - сказав Мирон. - Це точно не найстрашніше в житті.

Даня кивнув.

— Так. І ми ж поруч.

— Завжди! - додав Мирон.

Тім сидів у тихому коридорі і слухав їх. І раптом зрозумів щось дуже важливе : він не один.
Є люди, які його розуміють.  Які не сміються.  Які стають поруч і кажуть:  «Не хвилюйся. Ми з тобою.»

І від цієї думки стало набагато легше. Тім зробив глибокий вдих. Навколо була тиша. І ця тиша тепер здавалася йому найкращим звуком у світі.