Епілог

Осінь у місті була теплою.

Листя повільно падало з дерев у великому парку, вкриваючи доріжки золотими та червоними кольорами. Повітря було прохолодним, але сонце ще гріло.

Я сиділа на лавці й спостерігала за маленькою дівчинкою, яка бігала по траві.

— Софіє, обережно! — крикнула я.

— Мамо, я не впаду! — засміялася вона.

Їй було шість років.

Темне волосся розвівав вітер, а її сміх лунав по всьому парку. Вона бігла так швидко, ніби весь світ належав тільки їй.

І, можливо, так і було.

— Вона стає все швидшою, — почувся голос позаду мене.

Я усміхнулася, навіть не обертаючись.

— Це твоя вина.

Маркус сів поруч на лавку.

Він майже не змінився за ці роки — той самий впевнений погляд, той самий спокій. Але тепер у ньому було щось інше.

Тепло.

Він дивився на Софію, яка намагалася зібрати велике жовте листя.

— Вона нагадує мені тебе, — сказав він.

— Чому?

— Бо така ж вперта.

Я тихо засміялася.

— Це точно не від мене.

Маркус ледь посміхнувся.

— Звичайно.

За ці роки багато що змінилося.

Компанія Рейнхардтів стала ще більшою, але Маркус навчився тримати баланс між роботою і сім’єю.

Клаус Вольф отримав довгий термін у в’язниці.

А я… я відкрила власну юридичну фірму.

І вперше в житті почувалася абсолютно на своєму місці.

— Тату! — раптом закричала Софія.

Вона бігла до нас із великим букетом листя.

— Дивись, що я знайшла!

Маркус підняв її на руки.

— Це найкращий букет у світі.

— Для мами!

Вона серйозно простягнула листя мені.

— Дякую, — сказала я.

Софія уважно подивилася на нас.

— Ви знову дивитесь один на одного дивно.

Маркус засміявся.

— Як саме?

— Як закохані.

Я відчула, як щоки трохи почервоніли.

— Бо ми і є закохані.

Софія подумала кілька секунд.

Потім серйозно кивнула.

— Добре.

І раптом сказала:

— Тоді ви повинні поцілуватися.

Маркус тихо засміявся.

— Це наказ?

— Так.

Я похитала головою.

— Вона точно твоя донька.

Маркус нахилився ближче.

— Я знаю.

І через секунду поцілував мене.

Софія радісно заплескала в долоні.

— Я виграла!

Ми обоє засміялися.

Сонце повільно опускалося за дерева.

І дивлячись на свою сім’ю, я зрозуміла одну річ.

Життя не завжди справедливе.

Іноді воно змушує боротися.

Іноді — втрачати.

Але якщо поруч є люди, за яких варто боротися…

то навіть найважчі війни можуть закінчитися щасливо.