Розділ 21

Новина про зникнення інформатора вдарила сильніше, ніж ми очікували.

Я сиділа на дивані, дивлячись на Маркуса. У квартирі було тихо, лише легке дихання Софії долинало з кімнати.

— Це означає, що він знає все, — сказала я.

Маркус повільно кивнув.

— І він знає, що ми готуємося його знищити.

— Тоді чому він ще не зробив нічого гіршого?

Маркус задумався.

— Бо він хоче змусити нас нервувати.

Я зітхнула.

— Йому це вдається.

Наступні два дні пройшли у постійній напрузі.

Маркус майже не залишав квартиру. Його люди перевіряли кожну машину біля будинку, кожного незнайомця на вулиці.

Генріх теж почав діяти.

Його охорона з’явилася біля під’їзду, і вперше за весь час я відчула, що ми живемо під справжнім захистом.

Але відчуття небезпеки нікуди не зникало.

Того вечора я вкладала Софію спати.

Вона була спокійною, трохи сонною після ванни. Її маленькі пальчики міцно тримали мою руку.

— Ти навіть не уявляєш, скільки людей зараз думають про тебе, — прошепотіла я.

Софія тихо позіхнула.

І через кілька хвилин заснула.

Я вийшла до вітальні.

Маркус стояв біля вікна.

— Вона спить, — сказала я.

Він кивнув, але виглядав напруженим.

— Що сталося?

— Мені щойно подзвонили.

— Хто?

— Людина з ради директорів.

Я відчула холод у грудях.

— І?

Маркус повернувся до мене.

— Завтра Клаус проводить зустріч із інвесторами.

— Це нормально для бізнесу.

— Так.

Він зробив паузу.

— Але на цій зустрічі він планує оголосити, що скоро стане головою компанії Рейнхардтів.

Я не повірила своїм вухам.

— Як це можливо?

— Він хоче переконати раду, що я не здатний керувати компанією.

— Через Софію?

Маркус кивнув.

— Він представить це як слабкість.

Я стиснула кулаки.

— Це брудна гра.

— Це його стиль.

Наступного дня ми поїхали до головного офісу.

У великій залі вже зібралися десятки людей: інвестори, директори, юристи.

І посеред цього всього стояв Клаус Вольф.

Він виглядав спокійним.

Ніби все вже вирішено.

Коли ми зайшли, він усміхнувся.

— Маркусе. Пані Гарт.

— Клаус, — холодно відповів Маркус.

Зала стихла.

Клаус піднявся на сцену.

— Дами та панове, — почав він, — сьогодні ми говоримо про майбутнє цієї компанії.

Він подивився на Маркуса.

— І про те, чи є нинішнє керівництво достатньо сильним.

У залі почалися тихі розмови.

Я відчула, як напруга росте.

Клаус продовжив:

— Бізнес не терпить слабкості. А коли керівник зайнятий особистими проблемами…

Він зробив паузу.

І подивився прямо на мене.

— …компанія починає втрачати контроль.

Маркус спокійно піднявся.

— Ти закінчив?

Клаус усміхнувся.

— Майже.

І раптом на великому екрані позаду нього з’явилося фото.

Фото Софії.

Моє серце зупинилося.

У залі пролунав шум.

Маркус різко сказав:

— Забери це.

Клаус лише усміхнувся.

— Ось слабкість.

Я відчула, як гнів піднімається всередині.

І тоді Маркус зробив те, чого ніхто не очікував.

Він підійшов до сцени.

І голосно сказав:

— Так, це моя донька.

Зала завмерла.

Маркус продовжив:

— І якщо хтось думає, що це робить мене слабшим…

Його голос став твердим.

— …він дуже помиляється.

Клаус дивився на нього мовчки.

І вперше його усмішка зникла.