Розділ 19

Після того як Клаус пішов, у конференц-залі ще довго стояла тиша.

Маркус стояв біля дверей, дивлячись туди, де кілька секунд тому зник його ворог. Його плечі були напружені, а руки стиснуті в кулаки.

Я стояла біля столу, намагаючись перевести подих.

— Ти не повинна була залишатися з ним сама, — нарешті сказав Маркус.

Його голос був тихим, але в ньому відчувалася злість.

— Це мій офіс.

— Він небезпечний.

— Я вже зрозуміла.

Маркус підійшов ближче.

— Що саме він сказав?

Я на секунду заплющила очі.

— Він хоче твою компанію.

— Це я знаю.

— І він хоче, щоб ти відмовився від спадщини.

Маркус усміхнувся коротко і холодно.

— Нехай мріє.

Я подивилася на нього.

— Він також сказав, що тоді Софія буде у безпеці.

Маркус миттєво перестав усміхатися.

— Він не має права навіть вимовляти її ім’я.

— Але він уже це зробив.

Ми мовчали кілька секунд.

Потім Маркус тихо сказав:

— Я не віддам ні її… ні компанію.

— Я знаю.

— Але нам доведеться діяти розумно.

Я вперше за довгий час подивилася на нього не як на ворога.

— Ми?

Він кивнув.

— Тепер це наша проблема.

Коли ми повернулися до мого кабінету, мама одразу підвела голову.

— Що сталося?

Я підійшла до неї.

— Все добре.

Але вона знала мене занадто добре.

— Це був він?

Я кивнула.

Мама подивилася на Софію, яка спокійно гралася з маленькою іграшкою.

— Тоді це тільки початок.

Того вечора Маркус залишився.

Ми сиділи у вітальні моєї квартири, поки Софія спала.

Місто за вікном світилося тисячами вогнів.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — раптом сказав він.

Я усміхнулася ледь помітно.

— У бібліотеці університету.

— Ти тоді посварилася зі мною через книгу.

— Бо ти її забрав.

Маркус тихо засміявся.

— Я зробив це спеціально.

— Я знаю.

Ми замовкли.

І ця тиша була зовсім іншою.

Не напруженою.

Теплою.

— Ліліє… — тихо сказав він.

Я підняла на нього очі.

— Я ніколи не хотів тебе використовувати.

Я довго дивилася на нього.

— Можливо… я повинна була дати тобі шанс пояснити.

Він ледь усміхнувся.

— Тепер у нас є шанс почати заново.

Саме в цей момент задзвонив мій телефон.

Номер був невідомий.

Я відповіла.

— Так?

Голос на іншому кінці був холодний.

— Пані Гарт.

Моє серце завмерло.

— Хто це?

— Передайте Маркусу… що його машина більше не потрібна.

— Що?

І тут у вікні відбився спалах.

Я підбігла до скла.

На вулиці, біля тротуару…

горіла машина Маркуса.

Полум’я піднімалося високо, освітлюючи ніч.

— Чорт… — прошепотів Маркус позаду мене.

Я повернулася до нього.

— Це він?

Маркус дивився на вогонь.

Його очі стали темними.

— Так.

Він повільно сказав:

— І це тільки попередження.