Розділ 18

Після тієї ночі я майже не спала.

Софія лежала поруч у ліжечку, іноді тихо зітхаючи уві сні. Я сиділа біля неї, дивлячись у темряву квартири і намагаючись заспокоїти думки.

Але це було неможливо.

Фото вже існувало.

І тепер про Софію знав той, кого я навіть не бачила.

Клаус Вольф.

Ранок у місті був похмурий.

Небо затягнули сірі хмари, і легкий дощ стікав по склу великих вікон у моєму офісі. Я намагалася працювати — переглядала документи, відповідала на листи, проводила короткі зустрічі.

Але думки постійно поверталися до однієї речі.

Небезпека.

Мама сиділа у моєму кабінеті з Софією, тихо граючись із нею.

— Ти виглядаєш втомленою, — сказала вона.

— Бо я втомлена.

— Ти не повинна проходити через це сама.

Я зітхнула.

— Я вже не сама.

Мама зрозуміла без слів.

— Маркус.

Я кивнула.

Саме в цей момент у двері постукали.

Секретарка обережно зазирнула всередину.

— Пані Ліліє… до вас відвідувач.

— Я не призначала зустрічей.

— Він сказав, що ви захочете його побачити.

— Хто?

Секретарка ковтнула.

— Клаус Вольф.

Світ ніби завмер.

Мама одразу притиснула Софію ближче до себе.

— Ні, — тихо сказала я. — Нехай він зачекає.

— Він уже в конференц-залі.

Моє серце почало битися швидше.

Я підвелася.

— Мамо, будь ласка, побудь тут.

Вона кивнула.

— Будь обережна.

Конференц-зала була майже порожньою.

Великі панорамні вікна, довгий скляний стіл, кілька стільців.

І один чоловік.

Він стояв біля вікна, дивлячись на місто.

Коли я зайшла, він повільно повернувся.

Клаус Вольф був молодшим, ніж я очікувала.

Можливо, сорок років. Високий, темне волосся, холодні сірі очі.

Його усмішка була спокійною.

— Пані Гарт.

— Містер Вольф.

Я не сіла.

— Чого ви хочете?

Він обережно сів за стіл.

— Я прийшов поговорити.

— Ви вже говорили. Через своїх людей.

Він ледь усміхнувся.

— Вони просто перевіряли інформацію.

— Ви зробили фото моєї дитини.

— Так.

Мій голос став холодним.

— Видаліть його.

Він нахилив голову.

— Чому?

— Бо я прошу.

Він тихо засміявся.

— Ви дуже смілива.

— А ви дуже нахабний.

Клаус кілька секунд дивився на мене.

Потім сказав:

— Вона справді красива.

У мене перехопило подих.

— Не смійте…

— Я бачив фото.

Я стиснула кулаки.

— Чого ви хочете?

Він відповів спокійно:

— Угоду.

Я тихо засміялася.

— У вас усіх одна й та сама звичка.

— Я серйозно.

— Слухаю.

Клаус поклав руки на стіл.

— Я хочу компанію Рейнхардтів.

Я не здивувалася.

— І?

— Якщо Маркус відмовиться від своїх прав… ваша дитина ніколи не стане частиною цієї гри.

Моє серце завмерло.

— А якщо ні?

Він подивився прямо на мене.

Його очі стали холодними.

— Тоді життя вашої доньки буде дуже… складним.

Я відчула, як гнів піднімається всередині.

— Це погроза?

— Це реальність.

Саме в цей момент двері різко відчинилися.

— Відійди від неї.

Голос Маркуса.

Він стояв у дверях, напружений, з темними від злості очима.

Клаус повільно повернув голову.

І усміхнувся.

— А ось і герой.

Маркус підійшов ближче.

— Якщо ти ще раз згадаєш мою доньку…

Клаус підняв руку.

— Спокійно.

Він подивився на нас обох.

— Я лише дав вам вибір.

Маркус відповів тихо:

— Я вже зробив свій.

Клаус підняв брови.

— І який же?

Маркус зробив крок вперед.

— Я не віддам ні свою сім’ю… ні компанію.

Клаус дивився кілька секунд.

Потім повільно встав.

— Тоді гра почалася.

Він пройшов повз Маркуса і зупинився біля дверей.

— Бережіть дитину.

І вийшов.