Розділ 17

Ручка дверей повільно повернулася.

Моє серце завмерло.

Я стояла біля ліжечка Софії, інстинктивно прикриваючи її собою. Вона тихо ворушилася під ковдрою, не розуміючи, що відбувається.

Маркус стояв біля дверей, напружений, як струна. Його плечі були злегка подані вперед, а руки стиснуті в кулаки.

Генріх залишався дивно спокійним.

Саме це лякало найбільше.

— Вони не зайдуть, — тихо сказав він.

— Чому ти так впевнений? — прошепотіла я.

— Бо вони прийшли подивитися.

Маркус різко обернувся.

— Якщо це люди Клауса, вони можуть зробити більше, ніж просто подивитися.

Стук повторився.

Гучніший.

— Відчиняйте! — пролунав голос за дверима.

Маркус тихо видихнув.

— Добре.

Він повернув ручку і відчинив двері.

На порозі стояли двоє чоловіків.

Темні куртки. Холодні очі. Один із них тримав телефон, ніби щось перевіряв.

Вони оглянули Маркуса, потім квартиру.

— Пан Рейнхардт, — сказав один із них.

— Хто ви? — холодно запитав Маркус.

Чоловік усміхнувся.

— Просто люди, які виконують роботу.

Його погляд ковзнув у глиб квартири.

Я відчула, як холод проходить по спині.

— Вам тут нічого робити, — сказав Маркус.

Другий чоловік зробив крок вперед.

— Ми лише перевіряємо одну інформацію.

І тоді його погляд зупинився на ліжечку.

Я інстинктивно стала перед ним.

— Назад.

Він підняв руки, ніби заспокоюючи.

— Спокійно. Ми не прийшли сваритися.

Генріх підійшов ближче.

Його голос став холодним, як лід.

— Якщо ви працюєте на Клауса Вольфа, передайте йому одну річ.

Чоловіки подивилися на нього.

— Я слухаю, — сказав один.

Генріх зробив крок вперед.

І раптом у кімнаті стало тихо.

— Якщо він навіть подумає торкнутися цієї дитини… я знищу все, що він має.

Слова прозвучали настільки спокійно, що від них стало страшно.

Чоловіки мовчали кілька секунд.

Потім один з них ледь усміхнувся.

— Ми лише перевіряли чутки.

Маркус холодно відповів:

— Перевірили?

Той кивнув.

— Так.

І раптом підняв телефон.

Клац.

Звук камери.

Я відчула, як всередині все обірвалося.

— Ти серйозно? — прошипів Маркус.

— Просто доказ для нашого роботодавця.

Генріх миттєво зробив крок.

— Видали.

Чоловік усміхнувся.

— Пізно.

Маркус схопив його за куртку.

— Видали фото.

Другий чоловік одразу втрутився.

— Спокійно.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Напруга була настільки сильною, що здавалося — ще секунда, і почнеться бійка.

Але раптом Софія заплакала.

Голосно.

Пронизливо.

Я миттєво взяла її на руки.

— Все добре, моя маленька… все добре…

Її плач наповнив кімнату.

І цей звук змінив усе.

Чоловіки переглянулися.

— Ми вже йдемо, — сказав один.

Маркус не відпускав його ще секунду.

Потім різко відштовхнув.

— Передай Клаусу: якщо він ще раз з’явиться біля цієї квартири…

— Ми зрозуміли.

Вони вийшли.

Двері зачинилися.

Тиша.

Я гойдала Софію, поки вона поступово заспокоювалася.

Маркус стояв посеред кімнати, важко дихаючи.

Генріх дивився на двері.

— Тепер вони знають, — сказав він.

— Чудово, — відповів Маркус.

Я подивилася на них.

— Що тепер?

Генріх повернувся до мене.

— Тепер починається справжня гра.

Маркус подивився на Софію.

Його погляд став твердим.

— Тоді вони дуже пошкодують, що почали її.