Розділ 16

Після слів Генріха у квартирі стало тихо.

Так тихо, що я чула, як б’ється моє серце.

Я тримала Софію на руках, легенько гойдала її, і вона повільно заспокоювалася. Її маленька голова лежала на моєму плечі, а тепле дихання торкалося моєї шиї.

Це було єдине, що зараз тримало мене на ногах.

— Поясни, — сказав Маркус.

Його голос став холодним.

Генріх стояв біля вікна, дивлячись на темне місто.

— Клаус Вольф — не просто бізнесмен.

Я нахмурилася.

— Я не чула цього імені.

— І добре, — відповів він. — Бо люди, які часто його чують, зазвичай мають великі проблеми.

Маркус зробив крок ближче.

— Він не ризикне.

Генріх повільно повернувся.

— Ти недооцінюєш його, як і завжди.

— Чому його взагалі цікавить моя дитина?

Генріх кілька секунд мовчав.

Потім відповів:

— Бо він хоче забрати мою компанію.

Я відчула, як напруга росте.

— І що тут спільного з Софією?

Його погляд став серйозним.

— Спадкоємці — слабке місце будь-якої імперії.

Маркус тихо сказав:

— Він не настільки божевільний.

Генріх відповів дуже спокійно:

— Він саме настільки.

Минуло кілька хвилин у важкій тиші.

Я посадила Софію назад у ліжечко.

Вона вже майже засинала.

Маркус стояв поруч і дивився на неї так, ніби не міг відірвати очей.

— Ми повинні щось зробити, — сказав він.

— Ми вже робимо, — відповів Генріх.

— Що саме?

— Захищаємо її.

Маркус скептично подивився на батька.

— Твої методи мені не подобаються.

— Тоді придумай кращі.

Я втрутилася:

— Досить.

Обидва повернулися до мене.

— Ви говорите про мою дитину так, ніби вона вже фігура у вашій грі.

Генріх спокійно відповів:

— Вона не фігура.

— Тоді поводьтеся відповідно.

Маркус раптом тихо сказав:

— Лілія має рацію.

Його батько підняв брови.

— Ти пропонуєш ігнорувати загрозу?

— Ні.

Маркус подивився на Софію.

— Я пропоную захищати її… але не втягувати в наш бізнес.

Генріх тихо усміхнувся.

— Наївно.

— Можливо.

Маркус підняв голову.

— Але я все одно це зроблю.

Саме в цей момент у двері постукали.

Різко.

Тричі.

Я здригнулася.

— Ти когось чекаєш? — запитав Маркус.

— Ні.

Генріх нахмурився.

— Ніхто не знає, що я тут.

Стук повторився.

Гучніше.

Маркус підійшов до дверей.

— Хто там?

Кілька секунд була тиша.

Потім чоловічий голос відповів:

— Доставка.

Я відчула, як щось всередині мене стислося.

— Я нічого не замовляла.

Маркус обережно подивився у дверне вічко.

Його обличчя миттєво змінилося.

— Чорт…

— Що? — тихо запитала я.

Він повернувся до нас.

— Це не доставка.

Генріх уже діставав телефон.

— Скільки їх?

Маркус відповів тихо:

— Двоє.

Софія тихенько заворушилася у ліжечку.

Моє серце почало битися так швидко, що я ледве дихала.

— Вони знайшли нас? — прошепотіла я.

Генріх подивився прямо на мене.

І сказав те, чого я боялася найбільше:

— Ні.

Кілька секунд тиші.

Потім він додав:

— Вони прийшли перевірити, чи це правда.

Маркус повільно стиснув кулаки.

— Якщо це люди Клауса…

Генріх відповів холодно:

— Тоді ця ніч тільки початок.

І в цей момент ручка дверей повільно почала повертатися.