Розділ 15

Сміх Софії був тихим, дзвінким і абсолютно невинним.

Він лунав із вітальні, де висіла її улюблена іграшка — маленька музична карусель. Вона крутилася повільно, видаючи м’яку мелодію.

У цей момент усі троє — я, Маркус і Генріх — завмерли.

Генріх Рейнхардт повільно повернув голову у бік кімнати.

Його обличчя залишалося спокійним, але я помітила, як його погляд змінився.

— Це вона? — повторив він тихіше.

Я не відповіла.

Маркус теж мовчав.

І раптом Софія знову засміялася.

Цього разу голосніше.

Генріх зробив один крок вперед.

Я миттєво стала між ним і проходом.

— Ви не заходите далі.

Він зупинився.

Кілька секунд дивився на мене.

— Ви серйозно думаєте, що зможете тримати мене подалі від власної онуки?

— Я серйозно думаю, що це моя квартира.

Маркус раптом сказав:

— Ліліє.

Я повернулася до нього.

Його погляд був спокійним.

— Нехай подивиться.

— Маркусе…

— Все одно рано чи пізно це станеться.

Я відчула, як серце стискається.

Але він мав рацію.

Я повільно відійшла вбік.

Генріх нічого не сказав.

Він просто пройшов у вітальню.

Його кроки були тихими, але впевненими.

І коли він побачив ліжечко — зупинився.

Софія лежала на спині, махаючи ручками у бік каруселі. Коли тінь впала на неї, вона повернула голову.

Її темні очі піднялися.

І зустрілися з очима Генріха.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Я уважно дивилася на його обличчя.

І вперше за весь час побачила там щось несподіване.

Шок.

Маленький.

Але справжній.

Генріх нахилився трохи ближче.

Софія дивилася на нього дуже серйозно.

Потім раптом простягнула ручку.

Так само, як раніше до Маркуса.

Генріх не торкнувся її.

Він просто дивився.

Довго.

— Неможливо… — тихо сказав він.

Маркус нахмурився.

— Що саме?

Генріх повільно випрямився.

Його очі стали холодними знову.

— Вона виглядає точнісінько як Маркус у дитинстві.

Я схрестила руки.

— Діти часто схожі на батьків.

Але Генріх дивився не на мене.

Він дивився на Софію.

І я відчула, що справа не тільки у зовнішності.

— Скільки їй? — запитав він.

— Три місяці, — відповів Маркус.

Генріх кивнув.

Потім повільно повернувся до нас.

— Тоді у нас проблема.

Я відчула холод у грудях.

— Яка ще проблема?

Його голос був абсолютно спокійним.

— Якщо ця дитина офіційно буде визнана частиною сім’ї Рейнхардтів… вона стане спадкоємицею.

Маркус холодно відповів:

— І що?

Генріх подивився прямо на нього.

— Ти не розумієш.

Він повернувся до мене.

— У нашій сім’ї занадто багато людей, які готові боротися за владу.

Я відчула, як напруження зростає.

— І що це означає?

Генріх відповів тихо:

— Це означає, що відтепер ваша дитина — мішень.

Тиша впала на кімнату.

Маркус зробив крок вперед.

— Ти перебільшуєш.

— Ні.

Його батько подивився прямо йому в очі.

— Твій двоюрідний брат уже п’ять років чекає, коли ти зробиш помилку.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, — перебив Генріх, — що якщо про цю дитину дізнається рада директорів нашої компанії, її життя більше ніколи не буде спокійним.

Софія раптом тихо захникала.

Я миттєво взяла її на руки.

Маркус дивився на неї.

Його обличчя стало темним.

— Тоді ми просто не скажемо.

Генріх похитав головою.

— Уже пізно.

Я відчула, як холод проходить по спині.

— Чому?

Він подивився на мене.

І сказав тихо:

— Бо сьогодні вранці один із моїх конкурентів уже намагався дізнатися, чи правда, що у мого сина з’явилася дитина.

Світ ніби похитнувся.

Маркус прошепотів:

— Хто?

Генріх відповів лише одним словом:

— Клаус.

Маркус різко стиснув кулаки.

Я тихо запитала:

— Хто це?

Маркус відповів похмуро:

— Людина, яка ніколи не зупиняється.

І вперше за весь час я побачила у його очах справжній страх.