Розділ 14

Слова Маркуса зависли у повітрі.

— Він уже їде сюди.

Мені здалося, що кімната раптом стала холоднішою.

Я повільно подивилася на Софію. Вона лежала у ліжечку і спокійно крутила маленьку іграшку, ніби світ навколо не змінювався щосекунди.

— Ні, — тихо сказала я.

Маркус підняв брови.

— Що?

— Він не зайде сюди.

Його погляд став серйозним.

— Ліліє, ти не знаєш мого батька.

— Знаю достатньо.

Я схрестила руки.

— І саме тому він не зайде.

Маркус кілька секунд дивився на мене, потім провів рукою по волоссю.

— Якщо він уже щось вирішив, зупинити його дуже складно.

— Я адвокат.

— А він мільярдер, який виграв більше судів, ніж більшість юристів встигли побачити.

Ми мовчали.

Софія тихо засміялася, тягнучись до Маркуса.

Він автоматично нахилився і знову дав їй свій палець.

Вона одразу схопила його.

Маркус подивився на неї і на секунду забув про все інше.

— Я не дозволю йому втрутитися, — тихо сказав він.

Я підняла на нього погляд.

— Ти не завжди можеш контролювати свого батька.

— Але я можу контролювати себе.

Минуло приблизно сорок хвилин.

Ми сиділи у вітальні. Напруга не зникала. Кожен звук за дверима змушував мене здригатися.

І нарешті пролунав дзвінок.

Короткий.

Спокійний.

Впевнений.

Маркус підвівся першим.

— Я відкрию.

— Ні.

Я встала перед ним.

— Це моя квартира.

Він трохи вагався, але кивнув.

Я підійшла до дверей.

І відчинила.

На порозі стояв Генріх Рейнхардт.

Чоловік, якого боялися навіть люди, що мали більше влади, ніж більшість політиків.

Йому було близько шістдесяти, але він тримався так прямо, ніби час не мав над ним влади. Сиве волосся було ідеально вкладене, темний костюм сидів бездоганно.

Його очі — холодні, уважні — одразу оцінили мене.

— Пані Гарт, — сказав він спокійно.

— Містер Рейнхардт.

Його погляд ковзнув через моє плече у квартиру.

— Мій син тут?

— Так.

— Чудово.

Він зробив крок вперед, ніби вже вирішив, що може зайти.

Я не відступила.

— Ви не запрошені.

Він ледь усміхнувся.

— Я прийшов поговорити.

— Ми можемо говорити тут.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене.

Потім тихо сказав:

— Я бачу, що ви така ж вперта, як і рік тому.

З-за моєї спини почувся голос Маркуса.

— Батьку.

Генріх перевів погляд на нього.

— Маркусе.

Тиша між ними була важкою.

— Ти не попередив мене, що став батьком.

Маркус холодно відповів:

— Бо я сам дізнався лише вчора.

Генріх знову подивився на мене.

— Можна побачити дитину?

— Ні, — сказала я одразу.

Його брови ледь піднялися.

— Ви навіть не вислухаєте мене?

— Ні.

— Ви робите помилку.

Я схрестила руки.

— Спробуйте мене переконати.

Генріх кілька секунд мовчав.

Потім сказав абсолютно спокійно:

— Я прийшов запропонувати угоду.

Моє серце завмерло.

— Яку саме?

Його голос був рівним, майже холодним.

— Ви дозволяєте моєму синові офіційно визнати дитину.

— І?

— Натомість я гарантую, що ваша сімейна компанія більше ніколи не матиме проблем із моїм бізнесом.

Маркус різко повернувся до нього.

— Батьку…

— Це справедливо, — продовжив Генріх. — Ви отримуєте безпеку. Дитина — ім’я і майбутнє.

Я повільно відчула, як у грудях піднімається гнів.

— Ви намагаєтесь купити мою доньку?

— Ні.

Його очі стали холоднішими.

— Я намагаюся вирішити проблему.

Я зробила крок вперед.

— Моя дитина — не проблема.

Тиша стала важкою.

Маркус раптом сказав твердо:

— Угоди не буде.

Генріх повернув голову до нього.

— Ти впевнений?

— Так.

Його батько дивився довго.

Потім тихо сказав:

— Ти завжди був занадто емоційним.

І в цей момент із вітальні пролунав голос Софії.

Маленький, радісний.

Вона знову засміялася.

Генріх завмер.

І повільно повернув голову у той бік.

— Це вона?

Я відчула, як серце почало битися швидше.

Бо вперше за весь час в його холодному погляді з’явилася… цікавість.