Розділ 13

Ніч після розмови з Маркусом була безсонною.

Я сиділа біля ліжечка Софії майже до світанку. Маленька нічна лампа кидала тепле жовте світло на її обличчя. Вона спала спокійно, тихо сопучи, іноді трохи ворушачи пальчиками.

Ніби весь світ був простим.

Ніби в ньому не існувало секретів, брехні і старих ран.

Я провела пальцем по її маленькій ручці.

— Що мені робити… — прошепотіла я.

Софія навіть не прокинулася.

І це було найболючіше.

Бо рішення повинна була прийняти я.

Ранок прийшов повільно.

Місто за вікном почало оживати: машини, далекі голоси, шум вулиці. Мама тихо ходила кухнею, намагаючись не шуміти.

Коли я вийшла, вона подивилася на мене уважно.

— Він приходив, так?

Я мовчки кивнула.

Вона зітхнула.

— І що тепер?

Я наливала каву, але руки трохи тремтіли.

— Він знає.

Мама зупинилася.

— Повністю?

— Майже.

Кілька секунд вона мовчала.

— І ти все ще думаєш тримати його подалі?

Я подивилася на кухонний стіл.

— Я не знаю.

— Ліліє.

Її голос був тихий, але впевнений.

— Це його дитина.

— Я знаю.

— Тоді чому ти боїшся?

Я довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Бо я боюся знову довіритися йому.

Маркус з’явився ввечері.

Я сама написала йому.

Коротке повідомлення.

“Приходь о сьомій.”

Коли годинник показав 18:59, я вже стояла біля дверей.

І коли почувся дзвінок — серце в грудях забилося швидше.

Я відчинила.

Маркус виглядав інакше.

Без костюма.

Без звичної холодної впевненості.

Просто чоловік, який хвилюється.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Заходь.

Він повільно зайшов до квартири, оглядаючись навколо.

Його погляд зупинився на дитячому ліжечку у вітальні.

Софія лежала там, розглядаючи іграшку, що висіла над нею.

Вона тихо щось бурмотіла.

Маркус завмер.

Я ніколи не бачила його таким.

Наче весь світ зупинився.

Він зробив один крок.

Потім ще один.

— Це вона… — прошепотів він.

Я кивнула.

Софія помітила рух і повернула голову.

Її великі темні очі зупинилися на ньому.

Маркус повільно опустився навпочіпки біля ліжечка.

Його рука трохи тремтіла.

— Привіт, — тихо сказав він.

Софія дивилася на нього уважно.

Потім раптом усміхнулася.

Маленькою, беззубою усмішкою.

Маркус різко вдихнув.

Я побачила, як його очі блиснули.

— Вона… усміхнулася.

— Вона часто так робить, — тихо сказала я.

Він обережно простягнув палець.

Софія схопила його маленькою ручкою.

І в цей момент щось змінилося.

Маркус заплющив очі на секунду.

Наче намагався втримати емоції.

— Вона справді моя… — прошепотів він.

Я не відповіла.

Він повільно підняв на мене погляд.

— Чому ти позбавила мене цього?

Його голос не був злим.

Він був зламаним.

— Я не хотіла тебе ранити.

— Ти зробила гірше.

Софія почала тихенько сміятися, махаючи ручками.

Маркус тихо засміявся разом із нею.

— Вона сильна, — сказав він.

— Як її мама.

Я опустила очі.

— Як її тато.

Тиша стала м’якшою.

Але вона тривала недовго.

Раптом задзвонив телефон Маркуса.

Він подивився на екран.

І його обличчя миттєво змінилося.

— Що сталося? — запитала я.

Він повільно відповів.

— Мій батько.

Моє серце стиснулося.

— І що?

Маркус підняв на мене серйозний погляд.

— Він знає про дитину.

Холод пройшов по моїй спині.

— Звідки?

— Бо він уже їде сюди.