Розділ 12

Двері квартири були відчинені лише наполовину.

Я стояла в проході, тримаючись за ручку так сильно, що пальці побіліли. Маркус стояв у коридорі. Світло лампи над сходами падало на його обличчя, підкреслюючи втому в очах і напруження у щелепі.

Він виглядав так, ніби не спав.

Можливо, і справді не спав.

У руках він тримав темну папку.

Я знала, що всередині.

І від цього ставало холодно.

— Нам потрібно поговорити, — повторив він тихіше.

У квартирі було тихо. З кімнати ледь чутно долинало рівне дихання Софії.

Я обережно зачинила двері за собою, щоб не розбудити її.

— Тут не місце для цього.

— Навпаки, — відповів Маркус. — Саме місце.

Його голос був спокійним, але я відчувала під ним напругу, як натягнуту струну.

Я схрестила руки.

— Що ти хочеш?

Він повільно підняв папку.

— Правду.

Я гірко всміхнулася.

— Я вже сказала її.

— Ні.

Він відкрив папку.

Кілька аркушів паперу блиснули під світлом.

— Я зв’язався з клінікою у Парижі.

Моє серце різко стиснулося.

Я мовчала.

— Ти сказала, що народила там випадково. Що це було під час короткого роману.

Він поклав один із документів на маленький столик у коридорі.

— Але ось проблема.

Його палець торкнувся дати.

— Ти була там п’ять місяців.

Моє горло пересохло.

— Люди іноді залишаються довше.

— Так.

Він підняв на мене погляд.

— Але вони не реєструють дитину під фальшивим ім’ям батька.

Світ ніби завмер.

Я відчула, як підлога під ногами стала хиткою.

— Це помилка, — прошепотіла я.

Маркус тихо засміявся.

Це був короткий, гіркий сміх.

— Ліліє…

Він витягнув ще один документ.

— Я також перевірив дати.

Його голос став тихішим.

— Софія народилася рівно через дев’ять місяців після тієї ночі.

Тієї ночі.

Слова зависли у повітрі.

Ми обидва пам’ятали її.

Нью-Йорк.

Дощ.

Сварка, яка перетворилася на щось зовсім інше.

Я різко відвернулася.

— Це нічого не доводить.

Маркус зробив крок ближче.

— Доводить.

— Ні.

— Ліліє.

Його голос раптом став м’яким.

— Подивись на мене.

Я не хотіла.

Але все ж підняла очі.

Він дивився на мене так, як не дивився вже рік.

Без злості.

Без холодної дистанції.

Тільки з болем.

— Чому ти мені не сказала?

Питання прозвучало тихо.

І саме тому воно боліло сильніше.

Я мовчала.

— Я мав право знати.

— Ні, — різко сказала я.

Його брови зійшлися.

— Чому?

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля емоцій, яку я стримувала весь цей час.

— Бо ти б використав це.

— Що?

— Дитину.

Його очі широко розкрилися.

— Ти серйозно?

— Твій батько хотів знищити компанію мого батька!

— І ти думаєш, що я такий самий?

— Я знаю, що ти його син.

Тиша впала між нами.

Маркус повільно опустив голову.

Кілька секунд він нічого не говорив.

Потім тихо сказав:

— Я шукав тебе.

Я завмерла.

— Після того, як ти поїхала.

Я не вірила своїм вухам.

— Що?

Він підняв погляд.

— Ти зникла. Твій телефон не відповідав. Квартира була порожня.

Його голос трохи затремтів.

— Я думав, що ти просто ненавидиш мене.

Моє серце почало битися швидше.

— Я бачила документи.

— Які документи?

— Контракт між твоєю компанією і моїм батьком.

— Ліліє… — тихо сказав він.

— Там було написано, що ти наблизився до мене.

Він раптом зрозумів.

І його обличчя різко змінилося.

— Чорт…

— Отже, це правда.

— Ні.

Його голос став твердим.

— Це був план мого батька.

Я відчула, як повітря в легенях закінчується.

— Але я відмовився.

— Я цього не бачила.

— Бо ти втекла раніше.

Софія тихо заплакала у кімнаті.

Ми обидва завмерли.

Її маленький голос розрізав тишу.

Маркус повільно повернув голову у бік спальні.

— Це вона?

Я кивнула.

Він зробив крок вперед.

Я миттєво стала між ним і дверима.

— Ні.

— Ліліє.

— Ні.

Його очі потемніли.

— Це моя донька.