Розділ 11

Після того дня офіс став іншим.

Ті самі коридори, ті самі люди, ті самі скляні стіни — але повітря наче змінилося. Я відчувала це кожного разу, коли проходила повз секретарку, коли заходила до переговорної або навіть коли просто дивилася у вікно.

Маркус більше не приходив.

Але його присутність залишилася.

Вона була у моїх думках, у тихих питаннях, які я ставила собі перед сном, у кожному погляді на Софію.

Я знала: він не здасться.

Маркус Рейнхардт ніколи не здавався.

Того вечора Софія була неспокійною.

Вона лежала на ковдрі у вітальні й тихо бурмотіла щось своєю дитячою мовою, махаючи маленькими ручками. Я сиділа поруч на підлозі, переглядаючи документи для нового судового процесу.

Іноді мені здавалося, що ці два світи — материнство і робота — існують окремо.

Але насправді вони перепліталися щодня.

— Що, моя маленька? — тихо сказала я, коли Софія почала крутитися.

Вона підняла на мене свої великі темні очі.

Його очі.

Я швидко відвела погляд.

— Не дивись так, — прошепотіла я. — Це все ускладнює.

Телефон на столі раптом засвітився.

Номер був незнайомий.

Я вагалася кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Так?

— Пані Лілія Гарт? — запитав чоловічий голос.

— Так.

— Це клініка «Сент-Жюльєн» у Парижі. Ми телефонуємо, щоб уточнити деякі медичні документи…

Моє серце різко вдарилося.

— Я не розумію, про що ви.

— Нас попросили перевірити записи про народження дитини. Пан Рейнхардт…

Я різко поклала слухавку.

Руки почали тремтіти.

— Ні… — прошепотіла я.

Він уже почав.

Наступного дня Маркус сидів у своєму кабінеті, дивлячись на папку перед собою.

Усередині були копії документів із Франції.

Дати.

Медичні записи.

Ім’я матері.

Lilia Hart.

Він провів рукою по обличчю.

— Ти брешеш мені… — тихо сказав він у порожній кімнаті.

Його погляд зупинився на фотографії.

Маленька дівчинка в колисці.

Темні очі.

Його очі.

І вперше за довгий час Маркус відчув страх.

Не той, який з’являється у суді або під час важливих переговорів.

Інший.

Страх, що він міг пропустити три місяці життя власної доньки.

Того ж вечора я повернулася додому пізно.

Мама вже вкладала Софію спати, і квартира була тихою, затишною.

Я щойно поставила сумку на стілець, коли почувся стукіт у двері.

Повільний.

Наполегливий.

Я відчинила.

Маркус стояв у коридорі.

Його обличчя було серйозним.

У руках він тримав папку.

— Нам потрібно поговорити, — сказав він.

Моє серце впало.

— Маркусе…

— Про нашу доньку.

Світ ніби зупинився.