Розділ 10

Тиша в кабінеті була настільки густою, що здавалося — її можна торкнутися.

Маркус стояв біля столу, дивлячись на Софію так, ніби намагався знайти в її обличчі відповідь на питання, яке боявся поставити. Мама нерішуче тримала дитину на руках, не знаючи, чи варто залишатися, чи краще піти.

Я відчула, як холод проходить по спині.

Цей момент я уявляла сотні разів.

І кожного разу думала, що буду готова.

Але я не була.

— Ліліє… — тихо повторив Маркус. — Скільки їй?

Я зробила крок вперед.

— Це не має значення.

Його погляд різко піднявся на мене.

— Має.

— Ні.

Я забрала Софію з маминих рук і притиснула до себе, ніби могла сховати її від його очей.

— Тобі потрібно піти.

— Спочатку відповідай.

Його голос став твердим.

— Скільки. Їй. Місяців.

Я відчула, як Софія ворухнулася в моїх руках. Вона тихо зітхнула і притулилася щічкою до мого плеча. Маленька, тепла, довірлива.

І ця довіра раптом дала мені силу.

— Три, — сказала я холодно.

Маркус завмер.

Його погляд знову повернувся до Софії. Повільно. Обережно. Ніби він боявся навіть дивитися.

— Три… — повторив він.

Я бачила, як він рахує.

Дні.

Місяці.

Той рік.

Його щелепа напружилася.

— Це неможливо.

— Саме так.

Я повернулася до дверей.

— Мамо, будь ласка…

Вона зрозуміла без слів і тихо вийшла, залишивши нас удвох.

Маркус зробив крок ближче.

— Вона схожа на мене.

Я різко повернула голову.

— Не будь самозакоханим.

— Ліліє.

Його голос був тихішим, але в ньому звучала впертість, яку я пам’ятала занадто добре.

— Я бачу її очі.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— У половини людей у світі темні очі.

— Не такі.

Я мовчала.

Він дивився довго. Так, ніби намагався прочитати кожну емоцію на моєму обличчі.

— Хто її батько?

Це питання прозвучало різко.

Я відвернулася до вікна.

— Один француз.

— Француз.

Я кивнула.

— Ми познайомилися, коли я була у Франції.

Маркус мовчав.

Я знала — він не вірить.

— У нас був роман, — продовжила я. — Але все закінчилося.

— І ти вирішила народити.

— Це моє життя.

— І моє теж могло бути, — тихо сказав він.

Я різко обернулася.

— Ні.

Він здивовано підняв брови.

— Чому?

Я подивилася йому прямо в очі.

— Бо ти зробив свій вибір рік тому.

Тиша впала між нами.

Він відступив на крок.

— Ти досі думаєш, що я використовував тебе.

— Я не думаю.

— Ти знаєш?

— У мене були докази.

Він провів рукою по волоссю.

— Ти навіть не дала мені пояснити.

— Пояснити що? — гірко всміхнулася я. — Що твій батько хотів знищити компанію мого батька?

Він мовчав.

— Саме так.

Його погляд потемнів.

— Це не вся правда.

— Мені вистачило тієї частини, яку я бачила.

Софія тихо захникала, і я почала легенько гойдати її.

Маркус дивився на нас.

Довго.

І в його очах з’явилося щось нове.

Не гнів.

Не злість.

Біль.

— Вона прекрасна, — сказав він тихо.

Я нічого не відповіла.

Він повільно підійшов до дверей.

Але перед тим, як вийти, зупинився.

— Я дізнаюся правду, Ліліє.

Я стиснула Софію сильніше.

— Не треба.

Він повернув голову.

— Треба.

І пішов.

Двері тихо зачинилися.

А я вперше відчула справжній страх.

Бо якщо він почне шукати правду…

рано чи пізно він її знайде.