Розділ 9

Наступні дні були дивно спокійними.

Занадто спокійними.

Я працювала майже без перерви. Новий клієнт вимагав максимальної уваги: зустрічі, документи, стратегія захисту. І це навіть було добре — робота не залишала часу думати.

Але одна думка все одно поверталася.

Маркус.

Його погляд того дня. Той момент, коли він почув звук із сусідньої кімнати. Секунда, коли він завмер.

Він щось відчув.

Я знала це.

Софія лежала на ковдрі на підлозі й тихо гулила, розглядаючи яскраву іграшку. Сонячне світло падало через велике вікно, роблячи її волосся золотистим.

Я сіла поруч і провела пальцем по її маленькій долоньці.

— Нам треба бути обережними, — прошепотіла я.

Вона засміялася.

І цей сміх був таким чистим, що на секунду мені захотілося розповісти правду всьому світу.

Але я не могла.

Не після того, що сталося.

День у компанії був напруженим. Люди рухалися швидко, телефони дзвонили без зупинки, а новини про нашого нового клієнта вже почали поширюватися серед юридичних фірм.

Конкуренти нервували.

І серед них — компанія Рейнхардтів.

Я саме підписувала чергові документи, коли секретарка обережно постукала.

— Пані Ліліє… до вас прийшли.

Я підняла очі.

— Хто?

— Маркус Рейнхардт.

Моє серце пропустило удар.

— Проведіть його.

Я швидко зібрала папери, зробила вигляд, що зайнята. Коли двері відчинилися, я навіть не підняла голову одразу.

— Ти знову тут? — спокійно сказала я.

— Я мав справи неподалік, — відповів він.

Його голос був рівний. Але щось у ньому змінилося.

Я підняла очі.

І зрозуміла: він прийшов не через роботу.

Він дивився на мене уважно. Надто уважно.

— Чого ти хочеш, Маркусе?

— Побачити тебе.

— Навіщо?

Він мовчав кілька секунд.

— Бо щось не сходиться.

Я відклала ручку.

— Поясни.

Він підійшов ближче до столу.

— Ти зникла на рік. Повернулася зовсім іншою. І тепер у тебе в офісі… дитина.

Я відчула, як напружилися плечі.

— Я вже казала. Це донька подруги.

— Подруги, — повторив він.

Його погляд був гострий.

— Ти не дуже переконлива.

— Це не твоя справа.

Він раптом усміхнувся.

Але ця усмішка була небезпечною.

— Я люблю загадки, Ліліє.

— А я — ні.

Між нами зависла напруга.

І саме в цей момент двері в сусідню кімнату тихо відчинилися.

Мама тримала Софію на руках.

— Ліліє, вона прокинулася і… — вона зупинилася, побачивши Маркуса.

Я відчула, як кров відлила від обличчя.

Маркус повільно повернув голову.

Його погляд упав на дитину.

І світ ніби зупинився.

Софія дивилася прямо на нього. Великими темними очима.

Його очима.

Я бачила, як щось у його обличчі змінюється. Спочатку — здивування. Потім — нерозуміння.

А потім…

Підозра.

— Вона… — тихо сказав він.

Я різко підвелася.

— Маркусе, тобі час іти.

Він не рухався.

Його погляд не відривався від Софії.

— Скільки їй?

— Це не твоя справа.

Він повільно перевів погляд на мене.

І я вперше за довгий час побачила в його очах справжній страх.

— Ліліє… — тихо сказав він. — Це… моя дитина?

Тиша стала оглушливою.