Розділ 8

Перемога над клієнтом мала б принести полегшення.

Але не принесла.

Я стояла біля панорамного вікна свого кабінету й дивилася на ранковий Нью-Йорк. Місто прокидалося повільно, але впевнено. Потоки машин уже наповнювали вулиці, люди поспішали на роботу, і кожен із них жив своє маленьке життя.

А моє… раптом стало надто складним.

Телефон лежав на столі, мовчазний, але я знала — Маркус ще не сказав свого останнього слова. І від цієї думки всередині піднімалася дивна суміш злості й тривоги.

Двері тихо відчинилися.

— Ліліє, — мама заглянула в кабінет. — Софія прокинулася.

Моє серце одразу пом’якшало.

— Я зараз.

Я зайшла в маленьку кімнату поруч із кабінетом, яку ми облаштували спеціально для Софії. Світло падало м’яко, через напівпрозорі штори, і маленьке ліжечко стояло біля стіни, вкутане ковдрою.

Софія лежала, дивлячись у стелю, і тихенько ворушила ніжками.

— Доброго ранку, моя дівчинко, — прошепотіла я, нахиляючись.

Вона одразу впізнала мій голос. Маленькі губи розтягнулися в усмішці, і вона потягнула до мене руки.

Я взяла її на руки й притиснула до себе.

Цей момент завжди змінював усе.

Ніби світ переставав бути таким складним.

— Ти знаєш, що ми виграли? — тихо сказала я. — Мама отримала важливого клієнта.

Софія, звісно, нічого не розуміла. Але вона дивилася на мене великими темними очима… тими самими очима, які я бачила щодня й щоразу відчувала, як щось у грудях стискається.

Бо вони були його.

Я швидко відвела погляд.

— Це нічого не означає, — прошепотіла я сама собі. — Це просто генетика.

Але серце не слухало.

Близько полудня в офісі стало шумніше. Співробітники обговорювали новину про клієнта, телефони дзвонили, секретарка носила документи.

Я повернулася до роботи, коли раптом почула знайомий голос у коридорі.

— Вона тут?

Моє серце завмерло.

Маркус.

Секретарка відповіла щось тихо, але через кілька секунд у двері постукали.

— Заходьте, — сказала я.

Він зайшов повільно.

Темний костюм, трохи розстібнутий комір сорочки, втомлений погляд. Він виглядав так, ніби не спав.

— Ти прийшов привітати? — холодно запитала я.

— Можна й так сказати.

Він підійшов ближче до столу.

— Ти заслужила цього клієнта.

— Я знаю.

Він ледь усміхнувся.

— Ти завжди була впертою.

— Це допомагає вигравати справи.

Між нами запала пауза.

Маркус дивився на мене довше, ніж треба. Так, ніби намагався прочитати щось у моєму обличчі.

— Ти справді щаслива? — запитав він раптом.

Я напружилася.

— Ми вже говорили про це.

— Ні, — він похитав головою. — Ти сказала слово. Але я хочу знати правду.

— Це тебе не стосується.

Він зробив ще крок.

— Ти змінилася.

— Люди змінюються.

— Ні, — тихо сказав він. — Ти стала… іншою. Спокійнішою. Але водночас сильнішою.

Я мовчала.

І раптом із сусідньої кімнати почувся тихий звук.

Немов маленький дитячий голос.

Маркус завмер.

— У тебе хтось є? — повільно запитав він.

Моє серце різко вдарилося об ребра.

— Це… — я на секунду запнулася. — Донька моєї подруги.

Він нахмурився.

— Ти ніколи не любила дітей.

— Люди змінюються, — повторила я.

Маркус дивився ще кілька секунд.

Потім кивнув.

— Добре.

Але в його очах з’явилася підозра.
 

Коли він пішов, я зайшла в кімнату до Софії й притиснула її до себе.

— Все добре, — прошепотіла я. — Він не знає.

Але всередині було дивне відчуття.

Наче ця таємниця — лише питання часу.