Розділ 5

Запрошення

Після зустрічі в конференц-залі я ще довго сиділа, не рухаючись.

Папери переді мною були рівно складені, ручка лежала паралельно краю столу, але я не бачила нічого з цього. Перед очима стояв лише він. Його погляд. Здивування, яке він не встиг приховати. Ледь помітна напруга в плечах.

Маркус не очікував побачити мене.

Це було очевидно.

І чомусь ця думка не принесла задоволення. Вона лише ще сильніше стиснула щось усередині грудей.

— Ліліє, — батько зупинився біля дверей. — Ти впевнена, що готова?

Я підняла на нього очі.

— У мене немає вибору.

Він мовчки кивнув. Ми обоє знали, що йдеться не лише про клієнта.

Я вийшла з офісу пізно. Нью-Йорк уже світився нічними вогнями, місто дихало швидко, як людина, яка не вміє зупинятися. Я поспішала додому, до Софії, але телефон завібрував раніше, ніж я встигла сісти в машину.

Маркус Рейнхардт.

Я дивилася на екран кілька секунд.

Потім ще кілька.

І тільки після цього відповіла.

— Так?

— Я не знав, що це будеш ти, — сказав він без привітань.

— Це не має значення.

— Для мене має, — його голос був тихішим, ніж у залі. Живішим. — Я хочу поговорити.

Я стиснула кермо.

— Нам нема про що говорити.

— Є, — заперечив він. — Хоча б про клієнта. Неофіційно. Без протоколів.

Я знала, що маю сказати «ні».

Юристка в мені кричала про професійну дистанцію. Мати — про Софію, яка чекає вдома. Але жінка… жінка мовчала, бо надто добре пам’ятала його голос.

— Один келих вина, — сказав він. — І я більше не наполягатиму.

Пауза затягнулася.

— Добре, — відповіла я нарешті. — Але ненадовго.

Ресторан був тихим, майже камерним. Я спеціально обрала місце подалі від офісів і судів, ніби відстань могла стерти контекст нашої зустрічі.

Маркус уже чекав.

Він підвівся, коли я підійшла, але не посміхнувся. Лише дивився. Уважно. Так, ніби намагався зрозуміти, ким я стала.

— Дякую, що прийшла.

— Не дякуй, — я зняла пальто й сіла. — Говори.

Він ледь усміхнувся.

— Ти не змінилася в головному.

— Ти теж, — холодно відповіла я.

Ми замовили вино. Пауза між нами була наповнена спогадами, які ніхто не наважувався озвучити.

— Де ти була? — спитав він нарешті.

— Подорожувала.

— Рік?

— Іноді люди зникають, — я зустріла його погляд. — Ти б мав це розуміти.

Він стиснув келих.

— Ти зникла без слова.

— А ти брехав без сорому.

Ці слова повисли між нами, важкі, як вирок.

— Я ніколи не використовував тебе, — сказав він глухо.

Я всміхнулася. Коротко. Без радості.

— Маркусе, не треба.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Ти щаслива?

Я завмерла.

Перед очима з’явилася Софія — сонна, тепла, з довірливо стиснутими пальчиками. Моє серце стиснулося.

— Так, — відповіла я. — Я щаслива.

Він дивився довго. Ніби намагався побачити брехню.

— Тоді потанцюй зі мною.

— Що?

— Один танець, — повторив він. — Якщо ти справді відпустила — нічого не станеться.

Я підвелася повільно, ніби давала собі час передумати. Але музика вже лунала, м’яка, майже непомітна.

Його рука лягла мені на талію обережно. Не так, як колись. Стримано. Але тіло пам’ятало.

— Ти пахнеш інакше, — прошепотів він.

— Бо я інша.

Він нахилився ближче. Надто близько.

— Я шукав тебе, — сказав він тихо. — Довго.

І тоді він поцілував мене.

Поцілунок був неправильним. Небезпечним. Таким, що стирав рік мовчання в одну мить. Я відповіла — і одразу ж відчула, як щось усередині ламається.

Я відштовхнула його різко.

— Ні.

Він дивився розгублено.

— Це була помилка, — сказала я, відступаючи. — І вона не повториться.

Я взяла пальто й пішла, не озираючись.

Бо якщо б озирнулася — не пішла б.