Нове життя.Епілог

Телеграм канал де будемо теревенькати стосовно книг:
https://t.me/books_MR2060

Буду рада кожному хто приєднається)

Через місяць

Вгадайте хто зараз пакує речі? Правильно. Я. Тим хто читаю ці мої розповіді мабуть відомо що їхати я можу по одній причині. Тобто на практику в Париж. Так. Я виграла в універі це місце, і безмежно цьому рада. Не зважаючи на те, що Антон і досі в лікарні вони з батьками все ще не поговорили. І це мене пригнічує адже їм потрібно все вияснити. Але коли ми приходимо він або спить або його немає в палаті. Знаю що дурні відмаски але так є. Можливо він просто не хоче з нами розмовляти. 

Зараз я збираю свою валізу. М-да. Ця справа мені не до вподоби. Але це моя мрія, і я мушу іти до неї не зважаючи ні на що. Сама ж я через голину одяглася в римі ковбоя. Як? Не знаю. Але коли подивилася в дзеркалом я то саме капелюшка не вистачало. Чорна розширена внизу шкіряна спідниця, чоботи на каблуці, сорочка синього кольору з мереживом вгорі. Ну макіяж як завжди не дуже відвертий і помада котра завжди присутня. Але сьогодні це не була червона а простий блиск. Через дві години в мене літак, але перед аеропортом я вирішила заїхати на цвинтар. До своєї матері котра дала мені це життя. Ігор не захотів мене лишати саму тому був у ролі водія. По дорозі ми купили квіти. Я довго не могла наважитися ввійти на кладовище. Ця обстановка...бррррр. Не моє це. Так, звичайно ж нікому не подобається це місце але моя совість просто змушувала мене навідатися на могилу рідної людини. Тому повагавшись я все ж відкриоа ворота. Скоро знайшла те саме місце. Поклала квіти і помолилася. А далі...просто стояла. Не знаю навіть що робити. 

-Я прийшла.-почала казати я те, що підказувало серце.-Хочу подякувати тобі. Адже завдяки твоїй жертві я виросла в чудовій сім'ї. Але зараз...я не знаю що робити. Чи правильно те, що я люблю їх? Думаю що так, але все ж саме моя совість привела мене сюди. Не знаю яке могло б бути моє життя якби ти була жива або ж якби не опинилася в одній палаті з Ілоною. Вона стала для мене чудовою мамою, чесно. Я люблю її. І впевнена що тебе б також любила. Сьогодні лечу у Париж. Так далеко від рідної України. Не хочеться покидати дім але я повинна втілювати свою мрію. Як вчив мене тато завжди іти до своєї мети. А ще Антон... З ним все складно. Я люблю його але тепер не знаю як з ним поводитися. Тут я в повній безвиході.

Я важко видихнула. Наче камінь з душі впав. Я іще трохи постояла а потім поцілувавши портер на кам'яний плитці пішла. Чи плакала я? Ні. За місяць зрозуміла що сльози ніколи і нічим не зарадять.  Але я ще не поїхала до аеропорту де батьки мали б приїхати щоб попрощатися. Я захотіла ще востаннє побачити обличчя Антона. Чому обличчя? Бо його очей після тієї ночі з аварією я не бачила. Коли приходжу завжди спить. Можливо і просто не хоче мене бачити тому так і є. Адже бувало що я сиділа біля нього добу а він усе ще не прокидався. Але лікар давав втішні прогнози і це єдине що всіх нас заспокоювало. Коли приїхала до клініки то одразу попрямувала у знайому палату. Але зайшовши побачила тільки лист на ліжку котре було старанно застелене. Адресований цей лист...мені? Я здивувалася але все ж взяла його.

"Аделіні, дівчині котру я ніколи не забуду

Аделіно, сонце котре світить мені щодня. Промінь котрий вказував дорогу в цій країні. Пробач мене мудака. Я не мав права настільки близько підходити до тебе і впускати до свого серця. Не мав права давати надію знаючи що потім буде. З самого початку мій план полягав у помсті твоїм батькам, але ти його зруйнувала. Зруйнувала всі плани і перевернула моє життя з ніг на голову. Знаю, ти не винна адже сім'ю не обирають, і впевнений що правди ти не знала але я все одно кожного вечора після зустрічей з тобою казав собі "Вона ворог. Не пускай її до себе" але чи здатні слова наказати серцю? Визнаю. Я закохався у тебе. Зробив те, чого не мало бути і саме тому зараз я покидаю назавжди це місто. Ти варта кращого а я  не можу бути біля тебе. Знаю що навіть не зважаючи на всю правду ти все одно приходила сюди до мене. Тримала за руку, підбадьорувала а я як боягуз слухав і боявся відкрити очі. Щоб знову не піддатися твоїм неймовірним очам... Не буду багато говорити, просто знай що тепер я не бажаю тобі зла і твоїм батькам також. Ти їх любиш, я це зрозумів і саме через тебе я тепер не можу прагнути помсти. Як то кажуть не рий могилу бо сам у неї впадеш. Я це зрозумів. Будь щаслива, а найголовніше не сумуй за мною. Ти знайдеш собі кращого а я попри те що ти в моєму серці знайду рівну собі пару. Нехай кожному з нас везе. Бувай"

Прочитавши цей лист я істерично засміялася. Не знаю чому але мені стало смішно. Любив він. Боже, яке щастя мені впало. А я знайду кращого. Дійсно знайду. Мудак, ідіот, блін але ж боляче. Попри те що він козел безрогий боляче. Що покинув, брехав а найголовніше що я впустила його в свою душу а він наче плюнув туди. Я вийшла з палати і пішла до машини і брата. Сіла в середину.

-Ти скоро.-здивувався братела.

-Він поїхав. Тому і скоро.-про лист я залучала.

Брат нахмурився але нічого не сказав. От і добре.  Тепер наші дороги з Антоном розходяться, і нехай не думає що я буду сохнути за ним. Ще б чого.