Правда....

12 грудня 2003 рік

Клініка, пологове відділення.

Борис

Уже вчора ввечері я став щасливим батьком. Уявляєте?Батьком двох дітей і одночасно. Я ледь від радощів не стрибав. Зараз же навшпиньки заходжу у палату. Ілона спить. Я підійшов і поцілував її в лоба. Як же я їй вдячний. Заглянув у колиску. Один з малят солодко спав а от інший чудово дивився на мене. Великі темні  мов ніч очі .Я зачаровано дивився на немовля. Все ж не втримався і взяв на руки. Такий маленький, своєю рукою схопився за мій палець.

-Малятко. Маленький? Маленький.-сказав я.

Дитина ж тільки посміхнулася мені. 

-І чому ж ми не спимо? Гм? Не спиться?

У відповідь тільки зацікавлений погляд. 

-Ти будеш чудовим батьком.-почув я.

Упс, хтось заскочив мене зненацька. 

-Я тебе розбудив?-спитав у дружини.

-Ну, враховуючи що я нічого не роблю крім того що сплю від вчора то не дуже така і трагедія.

-Ілона, хлопчаки чудові. Я такий вдячний тобі за них. 

-Ти ж хотів хлопчика і дівчинку.-примружуючи очі сказала Ілона.

-Ну хотів. І що? Можливо ще колись ти бодаруєш своїм чоловікам і сестричку.

-Можливо.-сказала Ілона посміхаючись.

Цілий день я провів біля дружини. Хлопчаки такі смішні. А ще майже не схожі один на одного. Один біленький з темними очима котрий має таку міцну хватку що на моєму пальці аж сліди залишилися а от інший темноволосий із світлими очима був набагато спокійнішим. Більшість часу спав а свої очка відкривав тільки на трохи і то рідко. Ми з Ілоною навіть імена їм попридумували. Один буде Ігорем а інший Антоном. Антона вибирав я а ось Ілона вирішила що тесноволосий буде Ігорем. Отакий чудовий день ми провели разом. Коли хлопці позасинали ми з Ілоною вийшли на вулицю. Грудень. Холодненько але коли ж Ілона сиділа на місці? Ось і зараз ми сидимо на вулиці на лавці. Милуємося зірками і говоримо про двох зірок що і нині з'явилися у нашій сім'ї.

-Як справи на роботі?-спитала Ілона.

-Та таке. Вклав кошти в новий проект. Поки що все добре. У вечері має надійти згода або відмова від партнерів. Десь за годину. 

-В тебе все вийде. Якщо не зараз то пізніше. 

-Найцініше що в мене є це ти і двоє янголят. Це найголовніше. А робота....не вдасться значить допустився помилки. Не вийде нині вдасться завтра. 

Я поцілував Ілону в маківку. Так і сиділи доки нас не застукала її мама.Зараз ми живемо у неї.

-Ой дітки, не завадила? Я зайшла у палату а вас немає. От і спиталася в чергової де ви, вона й розказала. Ой, а що ж там таке?

Марія Степанівна подивилася у вікно лікарні, я також обернувся. О ні. Вогонь. 

-Там же наші діти!-крикнув я і кинувся в будівлю. Але мене вже ніхто не впустив.

Всіх з клініки евакуювали. Діти перемішалися , приїхали пожежники. Через годину весь цей вогонь погасили. Він не встиг розповсюдитися а тільки на третьому поверсі . Виявилося що проводка замкнула. Нас перевели на другий поверх. Зараз ми сидимо як на голках. Ілона місця собі не знаходить, та й я якщо чесно на нервах. Раптом мій телефон дзенькнув. Партнери відмовили. Знову. Але зараз про це не думаю. Хвилин через п'ять у палату привозять колиску. В ній Ігор.

-А в нас двоє дітей...-налякано сказала Ілона.

-Мені сказали завести цього сюди.-сказала медсестра і пішла.

Погане передчуття поїдало зсередини, і не даремно. Лікар прийшов не з такими й добрими новинами. Наше друге малятко поранене, а також обличчя попечене з однієї сторони. Ми не хотіли його кидати. Але кошти...потрібні гроші на лікування котрих у нас зараз як кіт наплакав. Після довгих роздумів ми прийняли важке рішення. Відмову від дитини. Тоді держава виділить гроші, але ми на завжди його не кинемо. Коли все буде добре то заберемо назад до себе. Важко було прощатися, але довелося....