Дізнаюся правду?

Пройшло 3 дні 

Батьки уникають мене всіма можливими способами. Коли прокидаюся їх уже немає, коли повертаюся то їх також немає. Тільки звук вхідних дверей пізно вночі свідчать про їхній прихід. Зі мною тепер постійно ходить охоронець. Я нічого не розумію. Зовсім. Що сталося? Моя довіра до батьків тріщить на очах. Чому вони не скажуть правди а ховаються? Тепер уже не одна я прагну її знати а й Ігоря ця історія також затягла. Здається брат ще більше хоче правди ніж я. Сьогодні ми з ним сидимо в стендап кафе в надії побачити Антона. Степан казав що він і досі тут не появлявся. Просидівши годину я зрозуміла що Антона тут немає і вже й не буде. Розчаровані ми з братом поїхали додому.

-Я вже не можу. Мене цікавість просто роз'їдає з середини.-сказав брат.

-Знав би ти наскільки я хочу все знати. Якщо в тата з мамою була така реакція то там не все так просто. І причина вагома.-сказала я.

-Мда. З нас погані детективи.

Ми з братом сіли за стіл. Сьогодні п'ятниця, а отже ми можемо чекати на батьків до пізна щоб заскочити їх. Але довго чекати не довелося. Вони прийшли скоріше. Набагато. А саме в 8 голині а не у 11 чи 12 як завжди. 

-Добрий вечір.-привіталася я перша.

Схоже з ось хотів проскочити непомітно.

-Доброго. Питання не задавай, в такому разі будеш під домашнім арештом без телефона.-випередив батько мене.

Ну а що думаєте, я буд напиватися? Тому спокійно тільки промовчала. Тато й мама сіли за стіл, і ми почали вечеряти. Їжа була зумовлена з ресторану ще уранці. Раптом мій телефон засвітився. Це писав Антон . АНТОН! 

Антон:Привіт. Степан сказав що ти мене шукаєш.

Аделіна:Привіт. Ми можемо зустрітися? Через пів години на протилежній вулиці?

Антон:Я винен перед тобою. Мені жаль що ти привязалася до мене. Тому погоджуся.

Я хотіла написати "Тільки тому? " але стрималася. Все ж такий це він мене покинув. Я йому не потрібна і потрібно вже звикнути до цієї думки якою б болючою вона не була. Коли в і повечеряли і ми з Ігорем ішли до мене я непомітно щипнула брата. Він натяк зрозумів і ми пішли до моєї кімнати. Я ж розповіла про смс від Антона.

-Сподіваюся він усе розповість. Бо я просто вибухаю уже!

***

Через пів години я стояла вже на протилежній стороні. З дому вилізла через балкон. Наче ніхто не помітив. Тут бачу в темряві силует. Коли він вийшов на світло серце пропустить кілька ударів. Блондин. В котрого я , скільки б не заперечувала, закохана на довго а можливо і на завжди. Коли силует підійшов до мене то мене огорнуло його тепло. Його запах, як де я скучила. Хотіла обійняти але стрималася. Я сильна. Не можна показувати що скучила. 

-Давай одразу до справи.-сказав Антон.

-Добре. Я хочу дізнатися що сталося 12 грудня 2003 року.

-З чого взяла що я розповім?- знову 25. 

-А хто розповість? Батьки відколи я їх спитала ховаються від мене, охорону приставили, а я не розумію чому. Просто скажи що тоді сталося, єдине що я тебе прошу.

Антон вагався але все ж почав

-У ту ніч...-але його перервали мої батьки. Знають вони коли з'являтися.

-Нічого їй не розповідай.-сказав здалеку батько.

Вони підійшли. Мама взяла мене за руку і притягнула до себе.

-Не смій Антона. Не руйнуй сім'ї, не руйнуй її серця.-сказала моя мама.

-А моє? Що з моїм?-спитав Антон.

І тут тиша. 

-Ми не думали що все так станеться. Але минулого не вернути. 

Батько розвернувся. Мама сприйняла це як знак щоб іти але вона все ще дивилася у вічі Антонові. У ті чорні очі в котрий так легко загубитися.

-Ілона.-сказав здалеку тато адже мама й досі не зрушила з місця.

Раптом мої очі засліпили фари машини котра їхала з котроїсь сторони. Та що там їхала, летіла. Але я нічого не змогла зрозуміти а за секунду опинилася на землі. 

Думала що вже все але підняла голову. Нас з мамою відштовхнули з дороги. Батько підбіг. Шум у вухах. Нічого не розумію. Що сталося?Антон. Де Антон? Фари й досі освітлюють дорогу. Шофер вийшов з машини.але чому він мовчить?Чому не кричить так як усі шофери коли хтось потрапляє під колеса? Чому не каже

Чому стоїте посередині дороги?

А мовчить. Втупився в одне місце. Батько турботливо оглядає нас з мамою а я в шоці. Що сталося? Відчула поколювання в руці, подивилася на куртку і побачила що вона порівну а на долоннях шкіра здерта до крові. Але це ще жарти.  Почула як батько каже адресу. Напевно подзвонив до клініки. Але навіщо? У нас же просто незначні травми. А Антон? Я поколисуючись піднялася на ноги. Ледь не впала, тато підхопив мене але я вперто рушила до машини.Переднє скло розбите, наче павук павутину сплів а позаду тіло. Я придивилася і мої очі встелила пелена сліз. Антон. Весь в крові...

Любі читачі. Вибачте за помилки у словах, зараз чомусь немає бажання вичитувати глави🙈Знаю що це не добре. Хоча скажу чесно і натхнення щось писати також помалу пропадає але все ж я ще тримаю себе в руках. Тому незабаром постараюся повичитувати помилки і писати нові глави. Всі веселих свят і приємного настрою. Слава Україні!