Щастя для мене?

Сьогоднішній вечір неймовірний. Антон одразу ж сподобався моїм друзям не зважаючи на те, що вони ставилися до нього з пересторогою. Я ж познайомилася з Міланою, дівчиною Ігоря. Вона виявилася набагато приємнішою і простішою ніж здавалася мені з початку.Весела, з перчинкою, за словом у кишеню не полізе. Прямо ідеяльна для Ігора з його характером. 

А Антон...сьогодні він неймовірний. Я вперше так багато часу поряд із ним. Моє тіло тремтить від одного його погляду. А ще я багато чого дізналася. Виявляється він уже працює. А саме охоронцем і водієм. А також він стендап комік і любить співати. Я обовоязково прийду на один з його виступів. 

Ми вже з годину тут і скажу чесно мені стає скучнееько.

-Нудишся?-підійшов до мене Антон.

-Угу. Скучно.

-Бачу такі вечори не для тебе.

-Це точно. Спочатку цікаво але через годину це все розвівається.

-Тоді думаю ти не будеш проти якщо я тебе украду? 

-Не буду. А куди ми поїдемо?

-Все з часом. Пішли.- сказав він з посмішкою.

Ми вийшли з будівлі і сіли в його машину. Через пів години розглядання нічного міста машина зупинилася. Це був невідомий для мене район через що я напружилися. 

-Лови.- Антон кинув мені футболку джинси і куртку. 

Я з запитальним поглядом подивилася на нього.

-В сукні тобі буде не зручно. А потім ми повернемося і заберемо її. 

-А де я переодягнуся?

-В цьому кафе. У вбиральні.

Ми вийшли з машини і попрямували до закладу. Скажу чесно, по таких забігалках я востаннє ходила ще коли в селі жила. Тобто давно. З порога у ніс вдарив запах тютюну. Я швидко знайшла вбиральню де переодягнулася. Сам же Антон мав замовити нам каву. Але я здивувалася коли вийшовши побачила його переодягненого з костюму в чорні джинси, такого ж кольору футболку і довгий чорний плащ . Ми разом вийшли з кава а на дворі я на повні груди вдихнула повітря.

-Сподіваюся більше ніколи не побуваю в такому місці.- вголос висловила я свої думки.

-Не думав що ти настільки панянка.

-Ні. Ніяка я не панянка просто не переношу запах тютюну. А там ним так і несе на кожному кроці. Доречі, куди ми їдемо?

-Сюрприз.

-Боюся щоб після цього сюрпризу мене не шукали всі.

-Невже починаєш боятися мене?

-Можливо.

Але довго ми не їхали і вже через декілька хвилин зупинилися в лісі. 

-Мені починати тебе боятися?- спитала я з пересторогою.

-Не бійся. Ходімо.

Ми пішли стежкою повз засніжені дерева.Це виглядало достатньо загрозливо. Довгий плащ Антона розвіювався , на його обличчі і досі були ті малюнки шрамів, надворі темно а я все ще іду за чоловіком, якого майже не знаю...

-Чому мовчиш?- спитав він.

-Слухай, мені починає не подобатися це місце. Ліс, темно, це тобі ні на що не натякає? Може ти мене вбити тут хочеш.

Хлопець засміявся.

-Думала що ти сміливіша. Не бійся, ми майже прийшли.

На горизонті почав вибратися будинок. Був він великим, і огороджений. Антон відкрив хвіртку і ми зайшли на територію попрямувавши до самого будинку.

-Це твій дім?-спитала я.

-Так.

-А не можна було одразу ж на машині сюди приїхати? Обов'язково корчами чалапати?

-Ну, а якщо ти б дорогу запам'ятала і коли я тебе покину прийшла б і спалила його, що тоді? А так ми прийшли через ліс і ти не повністю запам'ятала дорогу.

Ми ввійшли в середину. Антон включив світло і я побачила красивий інтер'єр, а ще...до мене підбіг милий смугастий пухнастик. Не одразу зрозуміла що це єнот.

-В тебе є Єнот?-врадено спитала я.

-Так. А що тут дивно? Ти йому схоже сподобалася.- сказав він з посмішкою

-Дивно нічого, крім того що більшість людей надають перевагу котам і собакам. Як його звати?

-Її. Це Арнольд. Ходімо.

Я покрокувала за ним тримаючи на своїх руках миленького єнота. Антон же пішов як я зрозуміла на кухню а незабаром уже повернувся з двома чашками кави  і печивом.