Розділ У.

Розділ У. Софійка.

Недільний ранок уперто напрошувався на гостину. Запускаючи промінчики-щупальця в кімнату, він безсоромно доторкався до обличчя дівчини.

– Вихідний, – відчепись, – крізь сон Софійка відмахувалася від настирливості непроханого. – Маю право на відпочинок.

– Маєш, маєш, – промовила Олена, заглядаючи в кімнату.

Жінка підійшла до вікна й затягнула штору.

– Дивись, щастя не проспи, соню, – пожартувала.

– Я не соня, а Софійка, – розплющуючи очі і смачно потягуючись, засміялася. – Пропав мій сон.

Раптом вона по-серйозному запитала: «А яким воно буває? Щастя…»

– Веселкове, – не задумуючись, відповіла жінка. – Здається, твоє надійне, любляче. Знаю Пасічників не однин рік. Такі не зрадять.

У далеких вісімдесятих судьба звела Олену й Марію. Здружилися. Однак доля підготувала для першої нелегкі випробовування. Тягота нависла бездітністю. Добрий десяток років подружжя плекало надію, що Бог змилостивиться над ними й пішле щастя батьківства. Куди тільки не зверталися: і по лікарях, і по знахарках. Не помогло. Вирішили взяти хлопчика з дитячого будинку. Здавалося, кучеряве щастя реанімувало родину. Олена ожила. Усю свою ніжність вона віддавала Назаркові, який зростав допитливим, щирим. Однак біда настирливо витала над родинним гніздом. Спадкова хвороба хлопчика далася взнаки. Лікарі попереджали, що ради нема, але Скрипники не вірили, боролися до останнього. Смерть дитини надовго вибила Олену з життєвої колії. Запив і Дмитро, який не міг втішити дружину після трагедії. А тут ще підлила масла у вогонь Люська, далека родичка, яка зупинилася на тиждень у Скрипників. Гадюкою-розлучницею заповзла в сім’ю. Якби не Пасічники, то Олена давно розпрощалася б із білим світом. Марія день за днем повертала подругу до життя. Повернула. Вдруге заміж не пішла, але має надійну людину. Правда, бачаться рідко, коли везе провіант на схід.

– Що задумалися, тітонько? – заглядаючи у вічі, поцікавилася Софійка.

– Та згадалося, – відповіла, змахуючи сльозу спогадів. – Так чого оце я зайшла? – споглядаючи за дівчиною, – промовила жінка. – Хочу зробити подарунок тобі,  – стискаючи в руках пакунок, вела далі. – Маю для тебе оберіг. Дістався він мені від матері, а передається по жіночій лінії. Доньки Бог не післав, то чи не приймеш?

Жінка простягнула Софійці згорток.

– Ти за ці роки стала для мене рідною дитиною, – не відмов.

Дівчина взяла пакунок. Вона зняла упаковку й побачила невеличку дерев’яну шкатулку. Серце шалено калатало. Легко відстібнувши, побачила коралі. Калиновий разок манив, притягував.

– Неймовірне! – вихлюпнулося захоплення з грудей. – Вона бережно дістала зі шкатулки намисто.

– Дякую, матінко, – Софія чмокнула в щоку Олену.

Жінка присіла на стілець. Здавалося, серце вискочить із грудей. Як вона сподівалася почути ці слова!

– Донечко. Бог почув мої молитви, – вмиваючись сльозами радості, промовляла жінка. – Я тебе не скривджу. Дякую, що не відмовила, прийняла оберіг.

– Та що ви, матінко, – просльозилася й Софійка. – Мені за честь отримати такий дарунок.

За два роки, відколи дівчина поселилася в Олени, вони зрослися радощами й печалями. Волонтерство стало смислом життя обох. Однак глибоко в душі вона плекала надію податися на передову. Зустрічі з бійцями, які не раз навідувалися до інтернату, внесли корективи у плани випускниці. Софійка й медичний коледж вибрала задля здійснення задуманого. Вона вперто набувала необхідних знань, а до волонтерів долучилася, сподіваючись рознюхати, що й до чого. Ярині подобався патріотичний настрій квартирантки, вона приглядалася до неї, а та прислухалася до її порад, мізкувала, а потім приймала рішення.

– Спозаранку розвели мокротечу, – промовила жінка, підводячись.

Кінчиком хустини змахнувши сльозу, яка затрималася на повіці, сказала: «Будемо снідати й до оглядин готуватися, доню».

Софійка зашарілася. Вона підійшла, пригорнулася й ледь чутно промовила: «Я така щаслива, така щаслива, матінко! Боюсь, щоб не сполохати своє щастя».

– Кажуть, що воно любить тишу, – думаючи про своє, промовила Олена. – А буде міцним, коли двоє його надійно в руках тримають. Андрій своє не випустить. Увесь у батька.

Жінка знала, що казала. Життя Марії й Степана Пасічників у місті було як на долоні. Чоловік мав репутацію професіонала. Лікар-хірург не одного витягнув із того світу. Марія – шанована вчителька. Кожен хотів потрапити до неї у клас. Міцні знання й високі чесноти! Власних дітей виховали привітними, чемними. Правда, щось Оксані не щастить. Андрій – орел! Як тільки вчора Софійка поділилася своїм щастям, то цілий вечір літала на крилах радості.

– Це ж треба? І сподіватися не могла на таке щастя для своєї квартирантки, – тішилася почутим.

Правда, глибоко в душі виношувала план знайомства. Однак, коли дізналася, що Софійка зустрічається, то вирішила не лізти в її сердечні справи. А виявляється – Андрій Пасічник!

Усю ніч розмірковувала, як поступити. Тривожилася, що дівчина не прийме коралі, відмовить. А дарма. Що значить Мудра! Гарна буде пара Андрійкові.