Розділ ІУ

Розділ ІУ. Шалик

Пахло матіолою. Оксана, стривожена спогадами, вирішила прогулятися. Олексія не було, поїхав провідати матір і сестру. Уже другий рік, як виїхали з окупованої території.

Вона любила літнє післядощів’я. Свіжоскошена трава, омита грозою, пахла по-особливому.

Птаство заливалося оновленою радістю від свіжості, яка накривала кожного, хто поспішав у надвечір’я.

Оксана, окутана задумою, взяла курс на став. Відколи себе пам’ятає, це було улюблене місце відпочинку їхньої родини, як, власне, й багатьох містян. Завиднілися верби. Дівчина всміхнулася:

Стоїть верба над водою,

Розпустила гілля, –

Убирайся, дівчинонько,

Днесь твоє весілля…

– Ні-ні! Час ще є до заміжжя, – крутилася в голові нав’язлива думка з освідченням Олексія. – Я впевнена у своїх почуттях на всі сто, але привид минулого нависає щораз, відсовуючи завісу щастя ...

– Що задумалася, Оксаночко? – відволік від роздумів голос баби Марти. Вона сиділа на лавці під яблунею, яка нависала всохлим гіллям і сподіваннями на відновлення.

– Ніколи баба дівкою не буде, – віджартовувалася від людської цікавості й нав’язливості зрубати дерево. Сподівалася, що декілька гілок, які вперто пробивалися до життя й радували око врожаєм, реанімують ровесницю.

Батько посадив, коли вона народилася. Останніми роками жінка самотиною виглядає дітей, які повіялися по світах і навідуються хіба що на велике свято.

Оксана підійшла і привіталася.

– Усе виглядаєте? – присідаючи на лавку, поцікавилася.

– Та така моя тепер робота, – з ноткою суму в голосі відповіла старенька.

– А ти чого сама? Без жениха? – запитала, прищуривши око.

Оксана, заливаючись рум’янцем, відповіла: «Своїх поїхав навідати».

– А що там Надія-розлучниця? Дається чути? – присуваючись ближче, випитувала.

– Ми не спілкуємося, а матері інколи телефонує, – підіймаючись, відповіла.

– Почекай, – притримуючи руку Оксани, попросила.

Дівчина послушно присіла.

– Так от, дитино, що я тобі скажу, – почала здалеку жінка. – Хоч Надька і племінниця моя, однак, я на твоєму боці. Поступила вона не по-людськи. Ви її обігріли, приютили, а вона розлучницею стала. У крові.

– Та Бог їй суддя, – відповіла Оксана, не маючи бажання продовжувати розмову. Вона піднялася. У голові пульсувало, здавалося, серце вискочить із грудей.

– Піду я. Не хочу душу ятрити. Відстраждала. Бувайте здорові! – вискочила на дорогу.

– Так вони розбіглися з Петром, – наздогнала новиною, яка прошила наскрізно.

Оксана домчала до верби. Прихилившись, вона видихала почуте.

– Божевілля якесь. Тільки починає налагоджуватися, як привид минулого знову і знову вносить сум’яття. Так більше не можна. Пора приймати рішення, – роїлося в голові. – Післязавтра приїде Олексій і поставимо всі крапки над «і».

Оксана заспокоювалася. Над озером нависла тиша. Лишень, то з одного, то з іншого боку доносилося уривчасте жаб’яче кумкання.

– Кум-кум! Кум-кум, а на душі сум, – навіялося з дитинства, коли з бабусею ходила на луг збирати трави.

Погляд уловив, як призахідне сонце залишало слід на воді, який поступово зникав в очереті. Смеркало.

Раптом у сумочці завібрував телефон.

– Доню, де ти? – почула материн голос. – У тебе все в порядку? – засипала Марія турботливістю. У нас гості. Надійка навідалася.

Останні слова прозвучали як грім серед ясного неба. Від несподіванки Оксана випустила телефон із рук. У траві він ще декілька секунд подзижчав і замовк.

Дівчина підняла айфон.

– І чого мені нервувати? Рано чи пізно все ж таки доведеться зустрітися. Краще тепер, ніж у четвер, – пригадала улюблену приказку матері. – Пора додому. Смеркається.

Проходячи повз хату баби Марти, Оксана побачила, як жінка, ледь дибаючи, несла відро з водою. Вона зайшла на подвір’я.

– Оце треба стільки води набирати? – забираючи відро, промовила дівчина. – А що? Соціальна служба вами не опікується? – не очікуючи на відповідь, засипала питаннями.

– О, яка ти бистра! – всміхаючись самими вустами, відповіла старенька. – Я сама собі служба. Приходить Любка раз на тиждень, позакидає та й крапка. А свіженької джерелиці хочеться щодня: «Буде в хаті свіжа вода – відійде всяка біда, – промовила бабуся. – Візьми горнятко з тину, посмакуй. Аж за зуби бере!"

– Дякую, іншим разом. Пора мені, – поквапилася дівчина, поставивши відро на плиту біля дверей. – Маємо гості. Надія приїхала.

– А-а! Та знає, коли приволочитися, – з іронією в голосі промовила Марта. – Гоніть у три шиї. Ще нагорюєтеся з нею.

– Бувайте здорові, бабусю! – попрощалася Оксана і зникла за брамою.

Їй не дуже хотілося зустрічатися з Надією, однак рано чи пізно все ж таки доведеться. Не спішачи, вона прокручувала зустріч, добирала слова. Зла не тримала на неї. Час зарубцьовував рану. Олексій робив все, щоб вирвати її з минулого.