Між двома веселками

Розділ ІІІ.

Розділ ІІІ. Не сполохати б!

Червневе вранішнє сонце крізь шпаринки в жалюзях настирливо розпускало щупальця-промінчики, які безпардонно чіплялися до дівчини, що всміхалася своєму щастю, спокусливо розкинувши по подушці сніп достиглого жита. Воно вигравало радістю, щасливістю вчорашнього дійства. Оксана розплющила очі.

– От прискіпливе! – розбудило, – вдаючи, що сердиться, промовила дівчина. Вона піднялася й затягнула штору. Повернулася в ліжко.

– Ще трішечки помлію, – згадала улюблений вираз бабусі.

Перебуваючи на канікулах у селі, Оксана старалася в усьому наслідувати бабусечку Ярину. Спрацьована роками, вона ніколи не знала спокою. Не вміла відпочивати. «Поки рухаюся, стільки й живу», – ділилася з онукою. Як бджілка, зрання й до вечора, жінка то поралася по хазяйству, то годинами розмовляла в городчику з квітами, то готувала смаколики для рідної душі. А який вона хліб випікала! На все село запахи розносилися. Онуці діставався підпалок, натертий часником. Смакота. Та найбільше подобалося Оксані слухати ріднесеньку, коли дощ напоював землю живильністю. Вони забігали в альтанку й уже звідти спостерігали, як той по-особливому омивав пелюстки ясику, як сповзав по широких зелених листках і зникав під пишною шапкою куща. Ярина, щораз, змахуючи сльозу, яка чіплялася за край спогадів, розпукою промовляла: «Скупав мого Ясика». Оксана, обіймаючи бабусю, по-дитячому, співпереживала тяжкій утраті. Чорнобиль болем пройшовся по родині Пасічників, забравши життя й Яся-пожежника, який одним із перших потрапив в атомне пекло. Велика доза опромінення не залишила йому шансів для життя. Ще рік протягнув біля батьків, бо дружина відмовилася від каліки, й пішов у засвіти. З тих пір ясик, посаджений сином Іваном, залишився пам’яттю про нього.

– Донечко, не спиться? – заглянула в кімнату Марія. – Млієш? – запитала всміхаючись.

– Домліваю, – відповіла Оксана.

Марія присіла на ліжко.

– Не переживай, Олесь гарним чоловіком буде. Надійним. Весь у свого  батька. Так учора й не вдалося поговорити.

– Та ні, матусю, згадалося село, бабуня Ярина та ясик. Шкода, що не повернеш дитяче минуле.

– Так, воно залягло на дно душі й час від часу дається чути: то словом, то спогадом, - задумано відповіла жінка. – А тебе чим зачепило?

– Згадала, як бабуся, коли я підіймалася ранесенько, все заганяла в ліжко помліти. Промінчики лоскотали крізь шпаринки в жалюзях, то довелося вікно ще і шторою закрити.

– Ага, то її улюблене турботливе слово, – відповіла жінка, здмухуючи непрохану сльозу, яка застила на вії й ще не встигла загубитися на кофті, рясно вкритій дрібненькими квітами. – Приходить каяття та нема вороття. – А як ти після вчорашнього? – переводячи розмову, поцікавилася Марія.

– Матусенько, я така щаслива, така щаслива, – пригорнувшись, жебоніла Оксана. – Здається, що тільки тепер я розумію сенс щастя, однак щось точить із середини. Якийсь неспокій.

– Дивись, не сполохай його, – повчально радила Марія. – Пам’ятаєш, як ти тішилася, коли зустрічалася з Петром? Казала, що Бога за бороду вхопила.

– Ні-ні, матусю. То було дитяче захоплення, – на мить завагавшись, виправдовувалася дівчина. – Не справжнє, лукаве. Знаєш, я вдячна долі, що вона мудрою своєю рукою відвела його, – задумано відповіла.

– Пектиме довго, доню, – відчуваючи, що тій ще щемить, заспокоювала матір. – Ми вже з батьком більше тридцяти, як разом, а інколи із найпотаємніших закутків душі виповзає на світ божий чи то перший погляд, чи то поцілунок, – пригадуючи своє, ділилася Марія.

– А я радію, що так склалося. Й серця на Надійку не тримаю. Краще тепер, ніж у четвер, – зіскочивши на м’якенький килимок, відповіла метері.

Накинувши халат, Оксана застелила ліжко.

– Матусю, давай вип'ємо кавусі, – запропонувала, – і я тобі все-все розкажу.

– Та я, власне, і прийшла запросити на сніданок. Андрійко ще спозаранку подався на рибалку, а самій якось не снідається, – виходячи з кімнати, ділилася жінка.

– Я швидко! Причепурюся – й до сніданку, – запевнила, дістаючи капці.

На кухні пахло кавою й сирниками. Це був улюблений сніданок Пасічників. Так заведено з тих пір, як Марія і Степан одружилися. Не раз, подаючи сніданок чоловікові, жінка приказувала: «Ніяк тобі ті сирники не проїдаються». Чоловік, закохано поглядаючи на дружину, щоразу підхвалював: «Такі сирнички й сам князь Ярослав Володимирович смакував би із задоволенням».

– От скажеш, – заливаючись рум’янцем, ніжно відповідала. – Я для свого князя буду готувати із задоволенням!

– Матусю, а запах! – ввірвалася у вир думок донька, заходячи на кухню. – А чим серденько печалиться? – глянувши на сумне материнське обличчя, поцікавилася.

– Батька згадала. Наші сніданки родиною.

– Не хвилюйся, – глянувши на старовинний годинник, заспокоювала матір. – Скоро вийде на зв'язок.

На поличці завібрував телефон.

– О! Легкий на згадці, – беручи айфон, промовила Оксана.

– Доню, вітаю дипломованого фахівця, – почулося на тому кінці. – Як усе відбулося?

– Татусю, то був чудовий день. Якась магія. Після дощу з’явилося дві веселки. Неймовірне видовище! – захоплено розповідала випускниця. – Кажуть, що то гарний знак.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше