Розділ ІІ.

Розділ ІІ. Між двома веселками

Зі спекотної зали Оксана й Олексій вийшли на балкон. Усе! Шість плюс – і ти дипломований молодий фахівець! Випускний із присмаком сподівань.

– Як то воно? Бути лікарем? – заглядаючи в очі коханому, промовила дівчина.

– А це як купатися у твоїх незабудкових озерцях, – цілуючи, відповів Олексій.

– Перестань! Люди навколо, – вивільняючись із міцних обіймів і заливаючись рум’янцем, ніжно шепнула Оксана.

– А що нам люди? Нехай весь світ заздрить нашому щастю! – вигукнув юнак, не випускаючи з обіймів.

Усі, хто був на балконі, заплескали в долоні.

– Вітаємо! – доносилося то з одного, то з іншого боку. – На весілля не забудьте запросити.

– Не раніше зимових м’ясниць! – відбивалися від нав’язливих пропозицій.

Колишні однокурсники раділи за парочку, яка, здавалося, ніколи не розлучалася. Уже й не пам’ятають їх поодинці. На парах разом, на практиці в лікарні завжди поряд.

Тільки у протилежному куті балкона не радів за одногрупників Данило. Він краєм ока випасав струнку фігуру Оксани, яка маревом приходила у снах. До болю знайоме шовковисте волосся хвилею спадало на її плечі. Легенький вітерець, закравшись, ніжно перебирав кожну волосинку. Дівчина, відчувши, що пасуть очима, повернулася. Їхні погляди зустрілися. Данило, не витримавши, відвернувся. Роки минули, як вони розбіглися, а до цих пір пече.

– Сам винен, – точило розпачем. – Зв’язався з Риткою, перехідним студентським вимпелом, – криво всміхнувся своїм спогадам. – Сексу захотілося. Повія. Сама ж спокусила. А я? Дурак!

Лещата спогадів охопили душу юнака. Не раз він картав себе за власну слабодухість. Перед очима пронісся роковий вечір, коли втрьох зустрічали новоріччя. Ритка нав’язливо чіплялася до Данила, викликаючи ревнощі в Оксани. Однак остання довіряла йому. Здружилися на підготовчому, коли в медичний подалися.

– Треба, треба було відмовитися від ідеї зустрічати новий рік у гуртожитку, – докори вперто затискували сумління. – Сердешна Оксана. Пожаліла риткину самотність.

Кадр за кадром повертали в минуле, в події того злощасного випадку. На першому курсі в авдиторії до них підсіла чорноока красуня. Легко зав’язалося знайомство. Маргарита, так звали незнайомку, подружилася з Оксаною. Частенько вона бувала вдома в подруги. Її приймали, як рідну. Марія передавала гостинці, жаліла сироту з дитячого будинку. Оксана не раз помічала, як Рита чіплялася до Данила, однак, не дуже надавала цьому значення, бо довіряла хлопцю. І коли та запропонувала зустрічати новий рік разом, у гуртожитку, вмовила юнака відгукнутися на пропозицію.

– Краще було б, щоб той гусак згорів у духовці, – розкаювався хлопець. – Та й Оксана не могла подумати, що я спокушуся. Нібито й алкоголем очі не заливав, а так взяло.

– Веселки! Веселки! – донеслося крізь спогади до Данила.

– Це гарний знак? – підкралася Рита до хлопця. – Що скажеш?

– Сумніваюся, – процідив крізь зуби. Йому згадалося, як на першому курсі, коли вручили студентські, після проливного дощу над університетом з’явилася райдуга...

– Включай настрій, любий! – вдаючи веселість, запропонувала Рита. – Не заздри чужому щастю. Тримай у руках своє, – вдаривши по плечу Данила, зареготала випускниця.

– Щезни, гадюко! Доки будеш моє терпіння висмоктувати, – рознервувався той. – Шкода, що тоді не прибив, як ти між мною й Оксаною проповзла.

– Дурень ти, Данько, сліпий дурило! Я на тебе оком накинула, як тільки познайомилися. Заради тебе здружилася з Оксаниною родиною. Правда, коли побачила її брата, то думала з ним фліртувати, але він виявився міцним горішком. Не по зубах. То я спланувала, як тебе полонити. А ти виявився падким. Слабаком, – червоніючи від злості, кидала у вічі гнівними словами Рита. – Самовпевненим індюком. То й живи минулим. Вона ніколи не повернеться до тебе. Глянь, які вони щасливі! – ковтаючи сльози образи, розчинилася в юрбі випускників.

Поки в одному кутку Рита докорами насідала на Данила, в іншому – Оксана старалася відігнати минуле. Вона прихилилася до плеча коханого й застигла в задумі.

– Люба, чого задумалася? – відволік від спогадів голос Олексія. – Бачила, як Данько очей із тебе не зводить? Так йому і треба. Нехай собі лікті кусає, що таке щастя з рук випустив!

– Та думаю, як можна похіттю зруйнувати те, що роками будувалося? Цеглинка до цеглинки, – щиро відповіла дівчина.

– А я вдячний нашому руйнівному, бо інакше ми б не були разом, – щиро зізнався юнак. – Значить, не зумів замісити цемент, щоб міцно цеглинки скріпити, не всі інгредієнти дібрав. Не було щирості, надійності, а твоїх складових, мабуть, було замало? – скоса глянув на дівчину, спостерігаючи за її реакцією.

– Ото філософ, – уникаючи відповіді, промовила дівчина.

– Ось де голуб’ята воркують, – протискаючись, до закоханих підійшов міцної статури юнак у військовій формі.

– Андрій Пасічник, – подаючи руку, відрекомендувався служивий. – А це майбутній світило медицини? – прицінюючись, запитав.

– Олексій Мединський, – простягаючи руку відповів. – Світило не світило, а апендицит можу вирізати. Звертайся.