Розділ І.

Розділ І. Відгомін минулого...

Потяг нісся на південь. Тривога сковувала тіло й душу. Спекотний серпень додавав плюс сумнівам, однак, відступати було нікуди: держава направила. Та й Марія, скільки себе пам’ятає, завжди старалася ставитися до обов’язків із відповідальністю.

Місто розплющувало очі й, дихнувши на повні груди, взялося за своє ... Гуркотіло, свистіло, дзижчало, гуло... Таке пробудження викликало тривогу в серці дівчини, яка приїхала на окраїну засівати українським словом дитячі душі. Невідомість зачіпляла мозок, невідання заховалося в закутках душі. Думки роїлися, наче бджоли у вулику, коли їх переселяли на свіже місце брати мед. Однак усвідомлення того, що назад дороги не буде, принаймні, три роки, поки відпрацьовуватиме, спонукало до роздумів. Банувати за домівкою не було коли, бо кожен день приносив свіжі клопоти, треба було запастися терпінням і занурюватися в життєвий вир.

А закрутило добряче. Обіцяне житло залишилося цяцянкою, то довелося поселятися в гуртожиток, в якому виділили місце шефи. Пощастило, що підселили до Світлани, вчительки початкових класів, яка вже рік пізнавала радощі педагогічної праці. З людьми зживалася легко, не конфліктувала, однак, характер мала батьків, напористий, уміла тримати удар. Це вже тепер, із відстані часу, усвідомлювала власну місію на цій землі, відповідальність як за своїх, так і за чужих дітей. Правда, не подобалося їй слово «чужі», бо за тридцять років вони зріднилися й радощами, й печалями.

– Матусю, знову у спогадах? – задзвенів за спиною голосочок донечки.

– Ага, згадалося минуле, – відганяючи сум, відповіла Марія. – Тридцять років, як отримала диплом. До мачинки пам’ятаю цей день.

– Ось! Вона дістала зі шкатулки, подарованої дядьком Дмитром, складений конвертиком аркуш. – Це найдорожча пам’ять того дня. Телеграма від батьків, – простягнула доньці пожовклий папірець.

Оксана бережно взяла його до рук. Удихнувши таїну років, розгорнула. Кострубатим почерком рясніло декілька рядків: «Вітаємо зі здійсненням мрії! Мудрої вчительської стежини, доню. Пишаємося. Люблячі тебе батьки».

Дівчина підійшла до матері, чмокнула в щічку, пригорнулася: «Вітаю, матусю! Пропоную, святкувати день вручення дипломів!»
Вона крутнулася на одній нозі й метнулася будити брата.

– Сонько! – маю пропозицію, – вигукнула Оксана, влітаючи в кімнату.

Однак за братом і слід простив.

– І куди повіявся спозаранку? – губилася у здогадках сестра. – Не сидиться вдома. Прилетів на декілька днів, а хати не тримається, – бурчала. Кинувши поглядом на стіл,  побачила альбом. В око впало фото, яке лежало окремішньо. Дівчина взяла його до рук. До неї всміхалося п’ять пар щасливих дівочих очей.

Серед юнок Оксана впізнала матір. Тонкостанна красуня в рожевому платті, тримаючи в руках диплом, випромінювала радість.

Дівчина присіла на стілець, не випускаючи з рук світлину.

Рука потягнулася до альбому. Світлини, окутані пам’яттю років, таїли спомини матусиної студентської юності. «Скільки разів переглядала, а сьогодні якось по-особливому сприймається побачене», – крутилося в голові.

– Діти, де ви? Снідати пора, – на порозі показалася Марія. Здивовано окинувши оком кімнату, поцікавилася: «А де Андрійко?»

– Мабуть, на рибалку подався, – відповіла донька. – Не спиться на матусиних подушках.

– Та, ні. Вудочки в сінях, – заперечила жінка.

– А що ти зранку за альбом узялася? – присівши на диван, запитала Марія.

– Побачила фотку, яка виглядала з альбому, – і бережно його взявши, перемістилася до матері.

– Знаєш, ріднесенька, якось сьогодні по-особливому переглядаються ці світлини, – розпочала розмову дівчина.

– Подорослішало, моє серденько, – цілуючи в кучерик, відповіла жінка. – Сама вже дипломована. Ти знаєш, багато чого в пам’яті стирається, а день, коли ти на голову виростаєш, закарбовується назавжди. Це сьогодні інтернет, зв’язок. Світлини – будь-ласка. А ми дорожили листуванням. До цих пір бережу всі листівки, листи, які отримувала від батьків. Вони відійшли у вічність, залишивши безцінний словесний скарб. Пора тобі його передати, – підводячись із дивана, промовила жінка. Вона підійшла до шафи й дістала пакуночок, старанно перев’язаний зеленою стрічкою.

– На, почитаєш при нагоді, – змахуючи сльозу спогадів, що зачепилася за край повік, віддала доньці. – Гайда до сніданку! Кавуся холоне, – покваплювала, виходячи з кімнати.

– Доганяю, – кинула вслід матері, а сама взялася за скарб.

Вона бережно розв’язала стрічку, вижовклу по краях. Взяла до рук перший конверт. На штемпелі зафіксовано 1982 рік. «Добридень, люба донечко! Радіємо твоїм успіхам. Вітаємо із завершенням першої сесії. Пишаємося тобою. Сьогодні нам надійшла подячна откритка з деканату. Надсилаємо й бережи. Це цінна нагорода за твою працю. У нас все по-старому. Вічні роботИ. Цілуємо й обіймаємо. Коли приїдеш додому? Сподіваємося, на Святвечір будемо разом. Твої тато й мама». Оксана втратила лік часу. Вона читала-перечитувала листи. Щеміло. Вчувався голос то дідуся, то бабусі, в яких вона гостювала на канікулах. Уявляла, як увечері, після робочого дня, дідусь добирає слова мудрості й підтримки. Перебравши скарб до останнього листа, задумалася.

У кімнаті пахло чебрецем. Дівчина любила цей запах із дитинства. Подобалося, коли гостювала в селі в бабусі й дідуся, збирати, сушити. А найбільше, коли вечорами в альтанці сходилися й дорослі, й малі і смакували чебрецевим чаєм. Подвір’я наливалося дивопахощами й розповідями-спогадами про життя-буття.