Розділ 40. Ранок перед балом

День балу настав тихо й несподівано.
Ліора прокинулася не від сонячного світла, що ковзало по підвіконню, а від активного шарудіння й збудженого голосу Вірони.
— Ми запізнимось на сніданок! — шепотіла вона, але так голосно, що це більше скидалося на урочисте оголошення. — Бабуся приїхала зранку, я маю з нею зустрітись!
Ліора сонно кліпнула зеленими очима, спостерігаючи, як подруга метушиться кімнатою, поправляє зачіску, змінює сережки вже втретє й водночас намагається щось пояснити про плани на вечір.
— Ти підеш? — кинула Вірона, накидаючи легку накидку.
— Ні… — тихо відповіла Ліора, ще напівсонна. — Я пізніше щось перекушу.
Їй зовсім не хотілося шуму ранкової зали. Сьогоднішній день здавався надто особливим, щоб починати його в гомоні. Хотілося тиші.
Коли двері за Віроною зачинилися, у кімнаті запанував спокій.
Ліора повільно підвелася, розчесала своє чорно-біле волосся і, накинувши легкий халат, підійшла до столика. Вона заварила чай — ароматний, з травами, які заспокоювали думки — і дістала з шухляди запас печива, що вони з Віроною купили в містечку.
Білосніжка ліниво потягнулася на ліжку.
— Сьогодні великий день, — пролунало в її думках сонне муркотіння.
— Знаю, — усміхнулася Ліора подумки. — Саме тому хочу трохи спокою.
Замість того щоб думати про зачіску чи сукню, вона потягнулася до книги, яку почала читати напередодні.
«Основи некромантії: баланс між життям і смертю».
Предмет почнуть викладати після канікул, але Ліора не могла втриматися. Її завжди приваблювало те, що було складним і незрозумілим. Вона не шукала темряви — її цікавив сам принцип рівноваги. Якщо в цьому світі існує магія життя, значить, має існувати й магія смерті. Питання лише в тому, як не порушити межу.
Вона поринула в читання настільки глибоко, що не помічала, як час ковзає повз.
Сонячний промінь повільно перемістився з підвіконня на підлогу. Чай охолов. Печиво лишилося недоторканим.
У книзі йшлося про енергію пам’яті — про те, що некромантія не є підняттям мертвого тіла, як вважають багато хто, а радше мистецтвом спілкування з відбитком душі, з магічним слідом, що лишається у світі.
Ліора задумливо провела пальцем по рядку.
— Це не про смерть… — прошепотіла вона. — Це про відповідальність.
Білосніжка підвела голову.
— Ти відчуваєш це, так? — тихо озвалася вона подумки.
Ліора кивнула.
Щось у цій магії здавалося їй знайомим. Наче відлуння чогось, що вона вже відчувала — можливо, в момент, коли її душа опинилася в цьому тілі. Можливо, в ту мить переходу між світами.
Її серце забилося трохи швидше.
Бал. Канікули. Новий семестр.
І предмет, що може змінити все.
Ліора нарешті відірвалася від книги й глянула у вікно. День уже був у самому розпалі.
— Скільки часу? — спитала вона подумки.
— Більше, ніж ти думаєш, — весело відповіла Білосніжка.
Ліора тихо засміялася.
Сьогодні ввечері вона одягне свою сукню. Вона піде на бал. Вона усміхатиметься.
Але зараз…
Зараз вона просто сиділа в тиші, з книгою в руках, і відчувала, що її шлях у цьому світі лише починається.

Двері кімнати різко відчинилися, і до неї, мов промінчик сонця, влетіла Вірона.
— Ліоро! — радісно вигукнула вона, навіть не знімаючи плаща. — Це був чудовий ранок!
Ліора відірвалася від книги й усміхнулася. По обличчю подруги було видно — зустріч минула тепло.
— Ви добре провели час? — запитала вона, відкладаючи томик некромантії.
— Дуже! — Вірона швидко сіла на край ліжка. — Ми з бабусею Гвендалін Мейсон прогулялися містечком. Вона показала мені нову крамничку з тканинами, а потім ми зайшли в кондитерську на чай. Там такі тістечка, ти б бачила! З лимонним кремом і карамеллю…
Вірона на мить заплющила очі, ніби знову відчуваючи смак.
— Бабуся, як завжди, не втрималася і накупила мені різних дрібничок, — продовжила вона вже трохи спокійніше. — Стрічки для волосся, маленький флакон парфумів… І ще дещо.
Вона хитро усміхнулася й дістала з кишені невеличку акуратну коробочку, перев’язану тонкою стрічкою.
— Це тобі.
Ліора здивовано підвела брови.
— Мені? Але… за що?
— В честь нашої дружби, — просто відповіла Вірона й присіла поруч. — І трохи від бабусі теж. Вона сказала, що в тебе дуже добрі очі.
Ліора одразу похитала головою.
— Я не можу… У мене ж немає для тебе подарунка.
— І що? — Вірона легенько штовхнула її плечем. — Подаруєш потім. Дружба — це ж не обмін за правилами торгівлі.
Ліора ще мить вагалася, але теплий погляд подруги розвіяв сумніви. Вона обережно взяла коробочку, ніби там лежало щось крихке й дуже цінне.
Стрічка тихо ковзнула з-під пальців. Кришка відкрилася.
Всередині лежав тонкий срібний ланцюжок із кулоном.
Кулон був витончений — маленька лисиця, вигнута в граційній позі, з хвостом, що ніби огортав її саму. Деталі були настільки акуратними, що здавалося, от-от лисичка моргне. Камінчик у місці ока мерехтів ніжним світлом.
Білосніжка одразу підняла голову.
— Це ж я! — пролунало в думках з неприхованою гордістю.
Ліора не могла відвести погляду.
— Віроно… він неймовірний.
— Я побачила його й одразу подумала про тебе, — тихо сказала подруга. — Ти і твоя Білосніжка — ви ж нероздільні.
Очі Ліори м’яко засяяли. В її серці розлилося тепле, щире відчуття — не магія, не сила, а проста людська вдячність.
— Дякую тобі, — прошепотіла вона.
Вона обережно закрила коробочку, поставила її на стіл і раптом міцно обійняла Вірону.
— Дякую за все.
Вірона розгублено засміялася, але відповіла на обійми.
— От бачиш, — весело мовила вона. — І без подарунка ти вже мені щось дала.

Щойно вони відпустили одна одну з обіймів, Вірона різко підскочила.
— О ні! — вигукнула вона, глянувши у вікно. — Ми нічого не встигнемо до вечора!
І в кімнаті миттєво почалася справжня суєта.
Вірона розклала на столі десятки баночок, флаконів і маленьких коробочок.
— Сідай! — скомандувала вона Ліорі. — Бал буває лише раз на семестр!
Ліора тільки усміхнулася, але слухняно сіла на пуфік.
Спочатку була ніжна маска з ароматом жасмину й меду. Потім — легке зволожувальне втирання з трав’яним настоєм. Вірона працювала старанно й зосереджено, наче справжня майстриня.
— Шкіра має сяяти, — пояснювала вона, наносячи останній шар. — Але природно, без надмірностей.
Білосніжка лежала на ліжку й спостерігала.
— Вона перетворює нас на коштовності, — пролунав у думках задоволений голос фамільяра.
Після всіх процедур Вірона взялася за макіяж. Легкий, майже непомітний — трохи підкреслені очі, м’який блиск на губах, легкий рум’янець.
— Ти й так красива, — тихо сказала Вірона. — Я лише підкреслила це.
Потім вона взялася за себе, а Ліора нарешті підійшла до сукні.
Вона обережно зняла її з вішалки.
Темно-зелена, глибокого смарагдового відтінку, сукня виглядала по-королівськи велично. Тканина була щільною, але легко спадала хвилями. Верх сукні витончено облягав фігуру, з високим коміром і делікатною вишивкою темнішими нитками, що утворювали візерунки листя й гілок.
Рукави були довгі, розширені донизу, немов крила нічного метелика. Спідниця розкривалася шарами, створюючи об’єм і рух. По ній розсипалися тонкі вишиті орнаменти, що нагадували лісові тіні.
Коли Ліора вдягнула сукню, вона відчула, ніби вона створена саме для неї.
Смарагдовий колір підкреслював її зелені очі. Чорно-біле волосся контрастувало з глибиною тканини ще виразніше.
Вона застебнула на шиї подарований кулон. Маленька срібна лисиця лягла точно в центрі грудей, ніби оберіг.
— Тепер ти виглядаєш як героїня стародавньої легенди, — прошепотіла Вірона, завмерши на мить.
Ліора підійшла до дзеркала.
Вона розпустила волосся і почала вкладати його м’якими локонами. Чорно-білі хвилі спадали на плечі, створюючи враження світла й тіні одночасно. Кілька пасм вона залишила вільними, щоб вони ніжно обрамляли обличчя.
Білосніжка обійшла навколо неї, хвіст пухнастою дугою ковзнув по підлозі.
— Тепер точно всі дивитимуться, — з легким сміхом пролунало в думках.
Ліора зробила глибокий вдих.
У дзеркалі вона бачила не просто дівчину з іншого світу.
Вона бачила адептку Академії магії. Сильну. Впевнену.