Розділ 39. Тихі дні перед сяйвом

До балу лишалося всього два дні. Час, який зазвичай пролітав непомітно, цього разу розтягнувся для Ліори в спокійну, майже медитативну тишу. Вона вирішила використати його з користю — без метушні, без зайвих емоцій, дозволивши собі просто бути в цьому світі.
Щоранку Ліора виходила на прогулянки територією Академії. Старі алеї, викладені каменем, дерева з дивним сріблястим листям, тихий шелест фонтанів — усе це поступово ставало їй рідним. Вона вдихала повітря, насичене магією, і ловила себе на думці, що вже не почувається тут чужою.
Після прогулянок її шлях майже завжди вів до бібліотеки. Саме там Ліора проводила найбільше часу. Вона хотіла краще зрозуміти цей світ — не лише заради цікавості, а й щоб полегшити навчання наперед. Її розум, звиклий аналізувати й порівнювати, жадібно вбирав нові знання.
Серед товстих фоліантів і старих сувоїв Ліора натрапила не лише на підручники, а й на збірки казок та легенд. Вони були написані різними мовами, деякі — з примітками магів-дослідників, інші — у формі простих оповідей, ніби призначених для дітей.
В одній із таких книг вона прочитала про раси, що колись населяли — а можливо, й досі населяють — цей світ.
Гноми, майстри каменю й металу.
Русалки, хранительки глибин і таємних течій.
Ельфи, довговічні й витончені, тісно пов’язані з природою.
Перевертні, що носили в собі дві сутності.
Фенікси, народжені з вогню та відродження.
І, звісно, дракони — символи сили, мудрості й древньої магії.
Ліора закрила книгу й задумалася. Її погляд повільно ковзнув по високих стелажах, ніби вона чекала, що між ними раптом з’явиться хтось із описаних істот.
Якщо існує магія… — подумала вона, — то чому б не існувати й усьому іншому?
Усередині неї прокинулася тиха, майже дитяча мрія. Вона хотіла побачити їх — не з ілюстрацій, не зі сторінок старих книг, а насправді. Почути голос русалки, побачити політ фенікса, відчути присутність дракона.
Ліора ще не знала, що цей світ здатен відповісти на бажання.

Після довгих годин у бібліотеці Ліора завжди виходила на прогулянку з Білосніжкою. Вони йшли все далі від головних доріжок Академії, туди, де кам’яні алеї змінювалися стежками, зарослими м’якою травою й мохом. Там був тихий закуток, схований між старими деревами й напівзруйнованими арками, куди майже ніхто не заходив. Саме це місце стало їхнім маленьким секретом.
Білосніжка уважно стежила за практикою Ліори. Вона не просто була фамільяром — радше наставницею, терплячою й вимогливою водночас. Кожен рух, кожен подих, кожна думка під час накладання заклять мали значення. Ліора відчувала це дедалі чіткіше.
З кожним днем у неї виходило все краще й краще. Магія слухалася, текла рівно, без ривків, ніби нарешті впізнала свою господиню. Зв’язок з Білосніжкою став надзвичайно міцним — іноді Ліора навіть не потребувала слів, щоб зрозуміти її підказку чи застереження. Вони відчували одна одну на рівні думок.
Білосніжка навчила Ліору закляттю невидимості — складному й витратному, яке зазвичай вивчали лише на старших курсах. Спершу воно давалося важко: контури світу пливли, концентрація спадала. Але з часом Ліора навчилася тримати магію рівною, немов тонку вуаль навколо себе. Окрім цього, Білосніжка показала їй кілька допоміжних заклять — захисних, маскувальних, тих, що не кидалися в очі, але могли врятувати в потрібний момент.
Після тренувань, трохи втомлена, але задоволена, Ліора поверталася до Академії й ішла до столової разом із Віроною. Там панувала незвична тиша. Студентів було значно менше — багато хто скористався дозволом і пішов у містечко. Під час навчального часу виходити за межі Академії можна було лише на вихідних, тож усі намагалися взяти від цього максимум.
Ліора й Вірона спокійно вечеряли, обмінюючись враженнями й дрібними новинами. Без поспіху, без зайвого шуму. У цій простоті було щось затишне — її світ ніби вирівнявся — став тихим, зрозумілим, майже гармонійним.
Та вона не знала, що цей спокій мав ще одну тінь.
По її п’ятах безшумно ходив Яхтіар.
Під вуаллю невидимості він зливався з повітрям, з тінями колон, зі сріблястим світлом ранку. Ніхто не помічав його присутності — а він бачив усе. Як Ліора зупиняється біля старого клена й задумливо проводить пальцями по корі. Як ховається в своєму тихому закутку для практики. Як після складного закляття тихо видихає і усміхається сама до себе.
Яхтіар більше дізнавався про неї щодня.
Про те, що вона любить приходити в бібліотеку саме в східному крилі — там, де вікна виходять на сад.
Про те, що під час хвилювання вона мимоволі закручує пасмо свого чорно-білого волосся.
Про те, що завжди дякує кухарям у столовій — навіть якщо вони цього не чують.
Він практично вивчив її розклад. Знав, коли вона виходить на прогулянку, коли тренується, коли вечеряє з Віроною. І хоч намагався тримати дистанцію, щось у ньому вперто тягнуло ближче.
Особливо тоді, коли бачив, як вона вправляється з магією.
Він помітив, що її рівень зростає надзвичайно швидко. Деякі закляття вона виконувала чистіше, ніж старші студенти. А коли одного разу Ліора наклала невидимість — Яхтіар навіть завмер від подиву. Це було не просто добре виконання. Це було… природно.
І все ж він не міг бути поруч постійно.
Йому потрібно було повертатися додому — виконувати обов’язки, які він не міг ігнорувати. У його світі теж існували правила, очікування, відповідальність. І щоразу, коли він залишав Академію, щось у ньому стискалося — ніби частина його залишалася тут, серед тихих стежок і старих арок.