Розділ 38. Місто за воротами

Наступного дня після сесії Вірона діяла швидко й рішуче, ніби боялася, що Ліора передумає.
— Ні, навіть не думай відмовлятися, — заявила вона, майже силоміць тягнучи Ліору за руку. — Бал уже близько, а в тебе досі немає сукні. Це неприпустимо.
Ліора тільки встигла перехопити Білосніжку, посадивши її собі на плече, як вони вже прямували до воріт Академії. Вірона була впевнена у своєму плані: — У лавках Академії вибір завжди однаковий. Зручно, практично… і нудно. А в містечку — інша справа.
Ворота повільно відчинилися, і дівчата ступили за межі знайомого простору. Перед ними розкинулося невелике містечко, ніби зійшле зі сторінок старої казки. Кам’яні будинки з різьбленими балконами, вузькі вулички, викладені бруківкою, ліхтарі з теплим світлом і вітрини, що виблискували різними барвами.
Тут не було метушні. Місто жило спокійно, розмірено, і водночас — затишно.
Вони пройшли кілька вуличок, роздивляючись крамниці, пекарні й маленькі майстерні, аж поки Вірона раптом зупинилася біля зовсім непримітної вивіски. Скромна крамничка з вузькими вікнами майже губилася серед інших.
Ліора здивовано глянула на подругу. — Чому саме сюди? — запитала вона, нахиливши голову. — Виглядає… звичайно.
Вірона лише загадково посміхнулася. — Не все те, чим здається, — тихо відповіла вона і штовхнула двері.
Усередині було світло й чисто. Приміщення виявилося значно просторішим, ніж можна було уявити ззовні. Уздовж однієї стіни стояли манекени з уже готовими сукнями — різних фасонів, кольорів і стилів: від стриманих і витончених до сміливих і казково-розкішних. Тканини виглядали живими, ніби дихали магією.
З іншого боку крамнички розташовувалося все, що могло доповнити образ: прикраси, накидки, пояси, взуття, рукавички, стрічки й навіть дрібні заколки, що ледь помітно сяяли. У центрі стояли маленькі пуфики та низенькі столики — для клієнтів, які хотіли посидіти, подумати, зробити вибір без поспіху.
Повітря було наповнене легким ароматом квітів і чогось теплого, майже домашнього.
Ліора повільно оглянулася, і в грудях ворухнулося дивне відчуття. Це місце не кричало про розкіш — воно тихо обіцяло, що кожна знайде тут саме своє.
— Я ж казала, — шепнула Вірона з задоволенням. — Тут ми точно знайдемо те, що потрібно.
І Ліора раптом зрозуміла: цей день у місті буде не просто прогулянкою за сукнею.
Він стане ще одним кроком до змін, які вже чекали на неї попереду.

Ліора ходила крамничкою повільно, майже задумливо. Вона торкалася тканин, розглядала фасони, зупинялася біля манекенів — і знову йшла далі. Сукні були гарні, бездоганно виконані, але жодна не відгукувалася всередині. Ніби все це було не її.
— Ну хоч щось сподобалося? — нетерпляче спитала Вірона, вже втретє приміряючи поглядом чергову вітрину.
Ліора лише похитала головою. — Вони красиві… але я себе в них не бачу.
Вона вже майже втратила надію, коли погляд ковзнув у самий кінець зали, туди, де світло було трохи м’якшим, а тіні глибшими. Там, трохи відокремлено від інших, стояв манекен у сукні, яку легко було не помітити з першого погляду.
Але Ліора побачила.
Вона зупинилася, ніби хтось невидимий узяв її за руку.
Сукня була глибокого смарагдового кольору, темного, насиченого, як ліс у сутінках. Тканина спадала важкими, благородними хвилями, утворюючи багатошарову спідницю з тонким візерунком, що нагадував переплетіння листя й магічних рун. Мереживо було витонченим, майже живим — воно прикрашало корсет і довгі рукави, розширюючись донизу, мов крила.
Лінія талії підкреслювала фігуру, не сковуючи, а навпаки — надаючи силуету спокійної величі. Виріз був стриманим, але елегантним, дозволяючи погляду затриматися рівно настільки, щоб відчути красу, а не зухвалість.
Це була не сукня для демонстрації. Це була сукня для присутності.
— Ось вона… — тихо сказала Ліора, сама не помітивши, як вимовила це вголос.
Вірона підійшла ближче, подивилася — і завмерла. — Ліоро… це ж… — вона усміхнулася широко й щиро. — Це ідеально. Вона ніби створена для тебе.
Ліора відчула дивне тепло в грудях. У цій сукні було щось від неї самої: глибина, спокій, прихована сила. Не яскравий блиск — а тиха впевненість. Вона уявила себе на балу й зрозуміла: вперше їй не страшно бути поміченою.
Ніби цей вибір означав більше, ніж просто вбрання.

Вірона теж не залишилася без свого моменту.
Поки Ліора все ще звикала до думки, що знайшла саме свою сукню, Вірона зникла між манекенами — і повернулася вже з зовсім іншим сяйвом в очах. У її руках було плаття, яке одразу притягувало погляд.
Вірона обрала глибоко-синю сукню, кольору нічного неба перед світанком. Тканина була важка й шляхетна, з тонким сріблястим візерунком, що нагадував морозні візерунки або магічні знаки. Корсет ідеально підкреслював фігуру, а виріз був елегантним — не зухвалим, але таким, що додавав впевненості. Спідниця спадала широкими хвилями, ніби жива, і рухалася разом із кожним кроком.
Коли Вірона приміряла плаття, вона ніби змінилася. Зникла тінь дівчини, яку звикли не помічати. Перед дзеркалом стояла молода жінка — впевнена, гідна, спокійно-прекрасна. У цьому образі було щось королівське, навіть якщо вона сама про це не думала.
— Як тобі? — трохи невпевнено запитала Вірона, повертаючись до Ліори.
Ліора дивилася на неї з теплою усмішкою. — Ти неймовірна, — сказала вона щиро. — У цьому платті тебе просто неможливо не помітити.
Вірона тихо засміялася, але в її очах блиснула іскра — не сором’язлива, а впевнена. — Може, хоча б на балу… — промовила вона. — Я дозволю собі бути помітною.
Дві сукні — смарагдова й нічно-синя — ніби відображали самих дівчат. Різні, але гармонійні.

Після того як сукні були обрані, дівчата вже не поспішали. Тепер це була не гонитва за ідеалом, а приємний ритуал завершення образу.
Вони повільно переходили від стійки до стійки, розглядаючи аксесуари. Вірона зосередилася на дрібницях: тонкий срібний ланцюжок із блакитним камінцем, сережки у формі крапель і легка накидка, яка гармонійно поєднувалася з кольором її сукні. Вона приміряла все уважно, ніби вперше дозволяла собі думати не про скромність, а про красу.
Ліора ж обирала інтуїтивно. В її руках опинилися невеликі прикраси з темного срібла — нічого зайвого, лише тонка робота і природна елегантність. Але справжньою знахідкою стала стрічка для Білосніжки.
Вона лежала на окремій полиці — шовкова, м’яка, у тон смарагдової сукні, з ледь помітною вишивкою. Коли Ліора взяла її до рук, Білосніжка насторожено підняла вушка, а потім у думках промайнула щира радість.
— Це мені?.. — майже недовірливо пролунало у свідомості Ліори.
— Звісно тобі, — подумки усміхнулася вона.
Цей маленький подарунок був для Ліори важливішим за будь-яку прикрасу. Білосніжка була частиною її шляху — і мала бути поруч і в такий вечір.
Коли настав час розрахунку, Ліора відчула приємне здивування. Вона давно й обережно збирала свою стипендію, майже не витрачаючи її на дрібниці. У неї було п’ятдесят золотих, а витратила вона всього п’ять — на сукню, прикраси і стрічку для фамільяра. Решта залишилися недоторканими, важкими й теплими в гаманці, як символ того, що вона вміє не лише мріяти, а й берегти.
Вийшовши з крамнички, дівчата на мить зупинилися на вуличці. Сонце ковзало дахами будинків, а місто жило своїм тихим життям.