Розділ 37. Передчуття світла

Останній іспит залишився позаду так тихо, ніби Академія, нарешті, видихнула разом із Ліорою. Вона вийшла з аудиторії, зупинилася на сходах і на мить заплющила очі. У грудях розливалося тепле, майже невагоме відчуття — вона здала все. Без провалів, без зауважень, із результатами, якими можна було пишатися.
Білосніжка зручно вмостилася на плечі, її хвіст ледь помітно гойдався. — Я ж казала, — пролунало в думках із м’яким задоволенням. — Ти сильніша, ніж думаєш.
Ліора усміхнулася. Страхи, безсонні ночі в бібліотеці, напруження перед монстралогією — усе це залишилося позаду. Попереду була неділя канікул — коротка, але така бажана пауза. А ще… бал. Саме слово звучало нереально, мов обіцянка казки після довгої дороги.
У кімнаті Вірона зустріла її сяйливою усмішкою, наче чекала тільки цього моменту. — Ліоро! — вона аж підскочила. — Я знала, що ти здаси! У мене навіть сумнівів не було.
Вірона говорила швидко, з тією особливою легкістю, яка з’являється, коли хвилювання нарешті відпускає. — Тепер можна думати про бал, — додала вона і одразу ж, не роблячи паузи, почала розповідати. — Я хочу плаття не надто пишне, але щоб рухалося, розумієш? Світле, можливо, з відтінком срібла… і обов’язково відкриті плечі. А ще — дрібні прикраси, нічого важкого. Я не хочу виглядати, ніби тікаю з королівського портрета.
Ліора сміялася, слухаючи цей потік слів. Їй було дивно добре — так, ніби вони говорили не про вбрання, а про щось значно важливіше: про нормальність, про радість, про життя без постійної напруги.
— Нам треба заздалегідь сходити в місто, — продовжувала Вірона, вже перелічуючи на пальцях. — Тканини, взуття, прикраси, можливо, нові стрічки для волосся… і ще солодощі! Бал без солодкого — це ж злочин.
Місто навколо Академії було невеликим, але затишним: крамниці з вітринами, майстерні, де пахло фарбами й тканиною, тихі кав’ярні для студентів. Ліора уявила, як вони гулятимуть вузькими вуличками, без поспіху, без іспитів над головою.
— А ти? — раптом запитала Вірона, примружившись. — Ти вже думала, яке плаття хочеш?
Ліора задумалася. Вона ще не бачила себе на балу — не серед світла й музики. Але десь усередині з’явилося тихе передчуття: цей вечір буде важливим. Не лише святковим.
— Подумаю, — відповіла вона чесно. — У нас ще є час.
Білосніжка тихо муркнула в думках, і Ліора відчула: попереду — не просто відпочинок. Попереду була межа між тим, ким вона була, і тим, ким тільки починала ставати.
І бал, здається, стане першим кроком за цю межу.

*********

Поки Ліора занурювалась у сесію з головою, Яхтіяр жив ніби у двох реальностях водночас.
Зовні все було звично. Він складав іспити впевнено, холодно, майже беземоційно. Викладачі не ставили зайвих питань — його рівень був очевидним. Магія слухалась, закляття виконувались точно, а обличчя залишалось спокійним, майже байдужим. Таким його бачили всі.
Але була інша сторона — та, про яку ніхто не здогадувався.
Його погляд майже завжди знаходив Ліору.
Він бачив, як вона виходить із бібліотеки пізно ввечері, з втомленими плечима й зосередженим виразом обличчя. Як іноді затримується на сходах, перечитуючи нотатки. Як посміхається Віроні, навіть коли сил майже не лишається.
І тоді Яхтіяр йшов за нею.
Не відкрито — під покровом невидимості, з приглушеною аурою, так, як його навчали ще в дитинстві. Він тримався на відстані, достатній, щоб не втручатися, але достатньо близькій, щоб встигнути, якщо щось піде не так. Особливо пізніми вечорами, коли коридори Академії ставали надто тихими.
Він переконував себе, що це — обережність. Що полігон, фантоми, втомлені адепти — усе це може бути небезпечним.
Але правда була простішою й небезпечнішою.
Йому просто хотілося бути поруч.
Коли Ліора зупинялась, він зупинявся теж. Коли вона зітхала від утоми, його магія ледь помітно відгукувалась, стишуючи власний неспокій. У ці моменти руйнівний вогонь усередині нього затихав, ставав контрольованим, слухняним. І це лякало Яхтіяра більше, ніж будь-який іспит.
— Це небезпечно, — казав він собі. — Для неї.
Він знав: його інтерес може привернути зайву увагу. А увага — це ризик. Для Ліори. Для Академії. Для правди, яку він приховував.
Та щоразу, коли вона поверталась у гуртожиток цілою й неушкодженою, коли світло в її вікні згасало, він дозволяв собі ще кілька секунд стояти в тіні. Лише впевнитися, що вона в безпеці.
І лише тоді зникав.
Яхтіяр не наважувався підійти. Не наважувався заговорити. Але кожного разу, коли Ліора проходила повз нього вдень, навіть не дивлячись у його бік, він відчував одне й те саме:
відстань між ними була значно меншою, ніж здавалося.