Розділ 35. Тонка межа

Повернувшись до кімнати, Ліора діяла майже машинально.
Тихо зачинила двері, щоб не розбудити Вірону, яка вже спала, переодяглася, акуратно склала форму й поставила книги на край столу. У кімнаті панував напівморок, наповнений спокоєм і знайомими дрібницями, що за пів року стали рідними.
Білосніжка одразу ж стрибнула на ліжко й уважно подивилася на неї, ніби щось відчувала.
— Тихо… — прошепотіла Ліора, лягаючи.
Вона заплющила очі.
Та сон не приходив.
Перед внутрішнім поглядом знову і знову поставали сходи, напівтемрява, теплі руки, що втримали її від падіння. Вона згадувала темні очі Яхтіара, його близькість, ту мить, у якій зник увесь світ.
— Це було… дивно, — подумала вона. — І зовсім не так, як я уявляла.
Серце знову пришвидшилося, ніби реагуючи на саму згадку.
Ліора перевернулася на бік, намагаючись заспокоїти думки, але відчуття не зникало. Навпаки — воно ставало глибшим, осідало десь усередині, змінюючи щось непомітно, але невідворотно.

Коли сон нарешті прийшов, він був м’яким, але незвичайним.
Ліора відчула, ніби ковзає крізь теплий туман, і в цьому стані знову з’явилося знайоме відчуття — присутність Білосніжки. Але тепер воно було іншим.
Глибшим.
Тоншим.
Наче між ними більше не було межі.
Вона не просто відчувала фамільяра поруч — вона відчувала разом із нею. Спокій. Довіру. Тепло. І ще щось нове, незрозуміле, але важливе.
Зв’язок тягнувся не ниткою —
а цілим потоком.
— Ми змінюємося… — промайнула думка крізь сон.
Здавалося, їхній зв’язок стає першим, справжнім, таким, що виходить за межі звичайного контракту між адептом і фамільяром. Ніби вони починали ставати єдиним цілим.
Білосніжка притиснулася ближче навіть уві сні.
І Ліора відчула це.
Сон огорнув її остаточно.
А десь глибоко, у магії, щось тихо зрушило з місця —
змінюючи майбутнє, до якого вона ще не була готова.

Ранок увірвався в сон Ліори не світлом, а буркотінням просто біля вуха.
Спершу вона скривилася, не відкриваючи очей.
Перша сонна думка була цілком логічною:
«Вірона… знову з кимось розмовляє зранку…»
Та слова не вщухали. Навпаки — вони ставали чіткішими, виразнішими, і в них було щось… дивне.
«Знову ранок… коли вже якісь канікули у Ліори…
та я посплю довше…
а то ходи за нею цілий день, а в мене маленькі лапки, я втомлююсь…
було б добре, щоб вона мене хоч інколи носила… я ж втомлююсь…»
Ліора різко розплющила очі.
Просто перед її обличчям — пара великих сріблястих очей.
Білосніжка сиділа на подушці, зовсім близько, її носик майже торкався щоки Ліори.
У кімнаті було тихо.
Вірона ще спала.
І в цю ж мить Ліору накрило усвідомленням, від якого перехопило подих.
— Це… — прошепотіла вона. — Це були не слова…
Вона чула думки.
Думки Білосніжки.
Фамільяр раптом здригнулася, настовбурчила вушка — і з неї хлинув теплий, яскравий потік радості, такий сильний, що Ліора відчула його всім тілом.
«Ти мене чуєш?!»
«Нарешті, Ліоро!»
«Я так чекала!»
Радість була чистою, дзвінкою, майже дитячою. Вона пульсувала між ними, як світло, як музика, як магія без слів.
Ліора сіла на ліжку, притискаючи долоню до грудей. Серце билося швидко, але не від страху — від подиву й захвату.
— Я… я чую тебе… — тихо сказала вона, хоча вже знала: говорити вголос не потрібно.
Білосніжка радісно махнула хвостом і підстрибнула ближче, торкнувшись лобом лоба Ліори.
«Тепер ми по-справжньому разом», — пролунало в її свідомості.
«Наш зв’язок… він став глибшим. Справжнім».
Ліора відчула, як нічні зміни остаточно закріплюються. Те відчуття зі сну було реальним.
Вона більше не просто адепт і фамільяр.
Вони стали партнерами, пов’язаними не лише магією — а довірою, спільним ритмом і думками без слів.
Ліора усміхнулася.
— Добре, — подумала вона у відповідь. — Я буду носити тебе частіше. Обіцяю.
І у відповідь у її серці розлилася щаслива, тепла хвиля, ніби хтось тихо засміявся.

Ранок для Ліори минув зовсім інакше, ніж усі попередні.
Поки вона вмивалась, заплітала волосся і звично маскувала його, щоб чорно-білі пасма не впадали в очі, в її голові не стихала тиха, жива розмова. Білосніжка вмостилася на краю ліжка, чистила лапку і водночас була поруч з Ліорою не тілом, а думками.
— То ми тепер завжди так можемо? — обережно подумала Ліора. — Розмовляти?
«Не завжди і не з усіма», — спокійно відповіла Білосніжка.
«Наш зв’язок дозрів. Раніше ти була ще закрита, а тепер навчилася слухати не лише магію, а й себе».
Ліора зупинилася, тримаючи стрічку для волосся в руках.
— А всі фамільяри говорять подумки зі своїми магами?
Білосніжка тихо фиркнула, і в думках відчулося легке веселощі.
«Ні. Це індивідуально. У кожного мага свій шлях і свій рівень єдності».
«Дехто відчуває лише емоції. Дехто бачить образи або сни. А є ті, хто взагалі ніколи не доходить до повного зв’язку».
Ліора відчула легке здивування і водночас гордість.
— А що ще ми можемо? — запитала вона, намагаючись не поспішати, щоб краще відчути кожну відповідь.
Білосніжка на мить замовкла. Ліора відчула, як її фамільяр ніби підбирає слова.
«Ми можемо ділитися силою. Я можу підсилювати твою магію, а ти мою форму».
«З часом ти навчишся відчувати світ моїми відчуттями, а я зможу діяти на більшій відстані».
«Але все це потребує довіри і спокою. Якщо ти будеш боятися або сумніватися, зв’язок слабшатиме».
Ліора повільно видихнула. Її серце наповнилося теплом.
— Тобто… ми ростемо разом?
«Саме так», — м’яко відповіла Білосніжка.
«Я не просто твій фамільяр. Я частина тебе. А ти частина мене».
Ліора усміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Вона більше не почувалася самотньою у цьому світі, яким би дивним і небезпечним він не був.
Коли дівчата вже виходили з кімнати на заняття, Білосніжка зручно вмостилася їй на плечі, і в думках пролунало задоволене:
«А тепер ходімо. Сьогодні в нас багато справ».
І Ліора знала, що це правда.