Розділ 34. Перед іспитами

Минуло рівно пів року, і разом із відчуттям звичності прийшло те, чого боялися всі адепти без винятку.
Сесія.
Вже з наступної неділі на Ліору чекали заліки та екзамени, а після них — урочистий бал з нагоди завершення семестру. Про бал говорили всі: дівчата шепотілися про сукні, хлопці — про запрошення й танці.
Але для Ліори бал був десь дуже далеко.
Вона думала лише про одне — іспити.
Останні дні вона майже жила в бібліотеці.
Високі стелажі, запах старого пергаменту, тиша, порушена лише шелестом сторінок, стали для неї звичнішими за власну кімнату. Ліора сиділа за столом годинами, занурена в записи, схеми, магічні формули.
Вона готувалася.
Знову і знову.
Вірона кілька разів намагалася витягнути її на прогулянку або хоча б на вечерю, але Ліора лише хитала головою.
— Потім… ще трохи, — відповідала вона.
Насправді вона дуже хвилювалася.
Найбільше її лякав залік з монстрології.
Не теорія — з цим у неї проблем не було.
А практика.
На заліку кожному адепту доведеться вбити фантомного монстра — істоту, створену з магії, але з усіма повадками справжнього хижака.
Швидку.
Агресивну.
Непередбачувану.
Ліора знала: фантоми не відчувають страху. Вони атакують без вагань, перевіряючи реакцію, витримку й контроль магії.
Вона багато тренувалася.
Повторювала захисні закляття.
Відпрацьовувала удари.
Працювала з потоками енергії до виснаження.
Але всередині все одно жила думка:
— Недостатньо…
Кожна помилка, кожен збій здавалися катастрофою. Вона уявляла момент іспиту знову і знову — і щоразу бачила, як монстр встигає зробити зайвий крок.
Білосніжка часто сиділа поруч у бібліотеці, мовчазно спостерігаючи за нею, іноді торкаючись лапкою руки, ніби нагадуючи: ти не одна.
Але тривога не відпускала.
Ліора закрила книгу й потерла скроні.
— Я маю впоратися, — прошепотіла вона. — Просто… маю.
Вона ще не знала, що цей залік стане набагато важливішим, ніж просто перевіркою знань.
І що фантомний монстр відкриє більше, ніж мав.

Ліора засиділася в бібліотеці значно довше, ніж планувала.
Свічки вже майже догоріли, у залі залишилися лише поодинокі адепти, а тиша стала глибшою, нічною. Вона зібрала книги, притисла їх до грудей і тихо вийшла в коридор.
Шлях до гуртожитку був знайомим, але освітлення тут було слабким — лише поодинокі магічні світильники кидали тремтливі тіні на сходи.
Ліора поспішала.
І не помітила край сходинки.
Нога зісковзнула.
Світ на мить хитнувся—
…але падіння не сталося.
Її раптово підтримали сильні, теплі руки.
Надійні. Впевнені.
Ліора завмерла, відчувши, як її тримають, не даючи впасти, і повільно підняла очі.
Перед нею був Яхтіар.
Так близько, що вона відчувала його подих. Так близько, що серце збилося з ритму.
Їхні погляди зустрілися.
Темні очі Яхтіара затрималися на її обличчі, і Ліорі здалося, ніби час зупинився. Усі тривоги, іспити, страхи — усе зникло, залишивши лише цю мить.
Вона дивилася на нього, немов зачарована.
А він…
Яхтіар не думав ні про обережність, ні про рішення триматися осторонь.
У цей момент він знав лише одне:
він більше не може бути далеко від неї.
Її близькість палала сильніше за будь-який вогонь. У грудях щось здригнулося — древнє, глибоке, давно приспане.
Наче щось прокинулося.
Його руки все ще тримали її, і він не хотів відпускати.
Раптом у кінці коридору почувся шорох.
Чиїсь кроки. Чийсь рух.
Мить розсипалася.
Ліора здригнулася першою.
— Дякую… — тихо сказала вона, відступаючи. — Дякую, що не дали мені впасти.
Вона швидко відвела погляд, притисла книги міцніше й майже бігцем рушила до своєї кімнати.
Але навіть ідучи, вона відчувала його погляд на собі.
І… їй це подобалося.
Її щоки горіли, серце билося швидше, ніж зазвичай, і думки плуталися.
Яхтіар залишився стояти на сходах ще кілька секунд.
Він дивився їй услід, поки вона не зникла за поворотом коридору.
Лише тоді він повільно видихнув.
— Небезпечно… — подумав він. — Але вже пізно.
Він розвернувся і мовчки попрямував до своєї кімнати, відчуваючи, як усередині знову ворушиться вогонь.
Тепер — неспокійний.
І спрямований лише в один бік.