Розділ 32. Тиша саду і сумнів

Після занять Ліора відчула потребу побути наодинці.
День був насичений: знання, емоції, чужі історії, що зачепили серце. Їй хотілося тиші — без розмов, без поглядів, без необхідності відповідати очікуванням.
Сад Академії зустрів її м’яким шелестом листя й теплим післяобіднім світлом. Повітря тут було іншим — чистішим, спокійнішим, ніби сама магія дихала рівно й неквапливо.
Ліора сіла на дерев’яну лавку біля квітучого куща.
Білосніжка одразу ж вмостилася їй на колінах, згорнулася клубочком і поклала мордочку на край рукава. Її біле хутро ледь мерехтіло, відбиваючи сонячні промені.
Ліора машинально гладила її між вушками, дивлячись кудись у глиб саду.
Тут було добре.
Вона не знала, що за нею знову спостерігають.
На віддалі, майже злившись із тінню дерев, стояв Джордж Девлін.
Сьогодні він був менш напруженим, ніж зазвичай. Його погляд ковзав по Ліорі вже без тієї гострої зацікавленості, що з’явилася в перші дні.
Він просто дивився.
І думав.
Вона сиділа спокійно. Не користувалася магією. Не робила нічого незвичайного. Лише дівчина з фамільяром — одна з сотень адептів Академії.
— Може, я перебільшую… — промайнула думка.
Ніяких різких сплесків енергії.
Ніяких таємних знаків.
Ніякої прихованої сили, яку він очікував побачити.
Звичайна.
Навіть занадто.
Джордж відчув легке роздратування — не на неї, а на себе.
— Нічого особливого, — вирішив він. — Просто ще одна студентка.
Йому стало соромно за власну настороженість. За те, що витрачав час на стеження, замість займатися справами, які справді мали значення.
Він глибоко вдихнув і зробив крок назад.
— Пора з цим закінчувати, — тихо сказав сам до себе.
Ще мить — і він розвернувся, залишаючи сад і лавку з дівчиною, яка так і не дізналася, що була центром його сумнівів.
Ліора ж сиділа в тиші, гладячи Білосніжку.
І вперше за кілька днів навколо неї не було жодного чужого погляду.
Принаймні… так здавалося.