Розділ 29. Тиша дракона

Поки Ліора сиділа за столом і намагалася здаватися спокійною, Яхтіар Дегасар майже не торкався їжі.
Він дивився.
І думав.
Це було дивно. Невчасно. Неправильно.
Він звик до іншого стану — до внутрішнього вогню, що завжди палав у грудях. Його магія ніколи не була м’якою. Вона рвала, тиснула, вимагала виходу. Агресивна. Руйнівна. Небезпечна — і для ворогів, і для нього самого.
Але тепер…
Коли він бачив Ліору — все стихало.
Наче хтось поклав долоню на розбурхане полум’я і змусив його затихнути.
Яхтіар відчував це кожною клітиною. Магія слухалася. Не рвалася назовні. Не вимагала бою. Вона просто… мовчала.
І це лякало більше, ніж власна лють.
Він ловив себе на думці, що йому важливо, де вона.
Чи поруч.
Чи в безпеці.
Чи в його полі зору.
Це не було звичайною цікавістю. І точно не бажанням. Це було відчуття потреби — глибокої, майже первісної.
— Особлива… — подумав він, не відводячи погляду.
Він не знав чому. Не міг пояснити. Але знав напевно: вона має значення.
Яхтіар стиснув пальці, відчуваючи знайоме поколювання під шкірою — нагадування про те, ким він є насправді.
Таких, як він, залишилось мало.
Занадто мало.
Колись їх боялися.
Потім — винищували.
А тепер… просто викреслили з пам’яті.
У книгах про них згадували побіжно. Як легенду. Як міф. Як щось, чого вже немає.
Так було безпечніше.
Для всіх.
Він знав це з дитинства:
ніхто не повинен дізнатися, ким він є.
Жодних зізнань.
Жодних помилок.
Жодного вогню.
Він — не дракон.
Лише сильний маг. Лише ще один адепт Академії.
Так було правильно.
Але коли Ліора підвела погляд — на мить, ненароком — і їхні очі зустрілися…
У грудях щось тремтливо відгукнулося.
— Я маю бути поруч, — подумав він твердо. — Навіть якщо не маю права.
Яхтіар відвів очі, змушуючи себе знову дихати рівно.
Вогонь мовчав.
І саме це лякало його найбільше.

Яхтіар помітив це не одразу.
Спершу — лише короткий спалах у повітрі.
Ледь відчутне коливання магії, чужої, холодної.
Він знав цей відгук надто добре.
Джордж Девлін.
Яхтіар повільно перевів погляд — і побачив те, чого боявся. Блакитні очі суперника були спрямовані не на нього, не на компанію довкола, а на Ліору.
Зосереджено.
Зацікавлено.
Занадто довго.
У грудях спалахнув вогонь — різкий, нетерплячий. Магія сіпнулася, наче хижак, що відчув загрозу.
Ні.
Яхтіар зробив глибокий вдих.
Він знав, чим це закінчиться, якщо дасть волю почуттям.
Суперечки.
Провокації.
Бійки — спершу словесні, потім справжні.
А там — зайва увага.
Він подивився на Ліору ще раз.
І відвів очі.
— Я не маю права втягувати тебе в це, — подумав він гірко.
Його інтерес був небезпечним. Не для нього — для неї.
Джордж ніколи не відступав. Якщо він відчував суперництво, то йшов до кінця. А Яхтіар знав: поруч із ним завжди ходить тінь — підозри, чутки, погляди викладачів.

— Байдужість — найкращий захист, — вирішив Яхтіар.
Він змусив себе зосередитися на їжі, на розмовах поруч, на будь-чому, крім Ліори. Його обличчя стало спокійним, навіть відстороненим.
Ні поглядів.
Ні жестів.
Ні натяків.
Хай Джордж думає, що йому байдуже.
Хай вважає, що це лише випадкова адептка.
Так буде краще.
Для Ліори.
І для нього самого.
Але навіть відвернувшись, Яхтіар відчував, де вона.
Вогонь мовчав.
І мовчки чекав.