Розділ 26. Погляд з тіні

Ліора не знала, що вона не сама.
Поки вона йшла садовими доріжками, слухаючи шепіт листя й відчуваючи спокій поруч із фамільяром, хтось уважно за нею стежив.
Не близько.
Обережно.
Так, щоб не залишити слідів.
На межі світла ліхтарів, там, де тіні здавалися глибшими, стояв Джордж Девлін.
Високий, світловолосий, з холодними блакитними очима, він виглядав спокійно — надто спокійно для людини, яка звикла завжди бути напоготові. Його постава була розслабленою, але погляд — гострим.
Він був суперником Яхтіара Дегасара.
У всьому.
З дитинства.
Так давно, що ніхто вже не пам’ятав, з чого все почалося. Просто з роками суперництво стало частиною їхніх імен.
Де був один — рано чи пізно з’являвся інший.

Джордж побачив Ліору ще в перший день, щойно вона ступила за ворота Академії.
Не через зовнішність — хоча чорно-біле волосся тоді впадало в око.
І не через фамільяра.
Його зацікавило інше.
Вона йшла так, ніби не намагалася довести, що заслуговує бути тут. Ні страху, ні виклику. Лише спокійна впевненість.
Такі люди були рідкістю.
І небезпечними.
Коли він помітив, як на неї дивиться Яхтіар, усміхнувся куточком губ.
— Цікаво, — прошепотів він тоді.

Сьогодні Джордж ішов за нею здалеку.
Він знав, як рухатися безшумно, як зливатися з простором. Сади Академії були створені для спокою — і саме тому вони ідеально підходили для спостереження.
Ліора зупинялася, дивилася на воду, говорила з кимось… ні, з чимось.
Його погляд на мить затримався на білосніжній лисиці.
— Цікаво, — повторив він тихіше.
Він не наближався.
Не хотів, щоб хтось дізнався.
Особливо — Яхтіар.
Це була не ревнощі.
І не злість.
Це було полювання за відповідями.
Коли Ліора повернулася до гуртожитку, Джордж зупинився.
— Ти не проста, Ліоро, — сказав він у темряву. — І я дізнаюся чому.
Він розвернувся і зник між тінями, залишивши сад знову тихим і безпечним.
Ліора ж нічого не відчула.