Сміх під стукіт коліс

Потяг повільно набирав швидкість після зупинки.
Вагон порожнів — більшість пасажирів або зникли на своїх “станціях”, або дрімали, схилившись на сидіння.
Світло стало м’якшим, тиша — спокійною.
Ліна й Адам залишилися самі.
Він сидів навпроти неї, дивився у вікно, але в його погляді вже не було тієї холодної відстороненості.
Тепер у ньому читалось щось легше — спокій, ностальгія, цікавість.
— “Ви коли-небудь замислювались,” — почав він, “скільки в житті ми робимо безглуздого просто тому, що вважаємо це важливим?”
— “Кожного дня,” — посміхнулася Ліна. — “Але, мабуть, ви маєте на увазі щось конкретне.”
Він підняв брову, ледь усміхаючись.
— “О, маю. Якось я цілий тиждень готувався зробити пропозицію дівчині, яку вважав ідеалом. Купив квіти, вибрав перстень, навіть репетирував перед дзеркалом — і в день, коли наважився…”
Він зітхнув, відкинувшись на спинку.
— “…вона втекла з піаністом.”
Ліна розсміялась — щиро, голосно.
— “Ох, це боляче.”
— “Боляче? Та ще й як! Я тоді навіть грав їй серенаду під вікном. Під акомпанемент дощу, який перетворив мій сюртук на губку. А вона визирнула, подивилась — і сказала, що я «надто серйозний для її натури». Після того я вирішив, що кохання — це не для людей з правильною поставою.”
Він усміхнувся, і в очах його промайнуло щось юнацьке — той вогник, що лишається в людині, яка колись щиро вірила в любов.
— “А ви?” — спитав він, нахилившись трохи ближче. — “Розкажіть про своє безглуздя. У вас воно точно є.”
Ліна замислилась, крутнула пасмо волосся на пальці.
— “Гаразд.
Якось у школі я вирішила вразити хлопця, який мені подобався. Він був старший, займався спортом, і я... ну, хотіла виглядати «круто». Тому стрибнула з парапету в річку, бо він казав, що «хоробрі дівчата — найгарніші».”
— “І?” — зацікавлено нахилився Адам.
— “І... вода виявилась пів метра завглибшки. Я впала на дно, зламала каблук і кричала від болю, а він… викликав мені швидку.”
Адам не втримався й засміявся — спочатку стримано, потім по-справжньому.
— “Чудово! Я бачу, ви геройка не менша за мою серенаду.”
— “Зате мене принаймні не залишили заради піаніста,” — пожартувала вона.
Він нахилив голову у вдячному поклонах, і обидва сміялися ще якийсь час — легко, як старі друзі.
Десь у сусідньому вагоні хтось грав на губній гармошці, мелодія була проста, трохи сумна, але тепла.
— “Знаєте,” — промовив Адам, коли сміх стих, — “можливо, все це й є справжнє життя — не великі вчинки, а отакі дурниці, які потім згадуєш з усмішкою.”
— “Іноді саме вони тримають нас на плаву,” — тихо відповіла Ліна.
Він глянув на неї — довше, ніж потрібно.
Його погляд був уважний, але без тиску. Просто — теплий, живий, людяний.
Потяг м’яко хитнувся, і на секунду Ліні здалося, що вони справді летять десь між двома світами, де немає минулого і майбутнього, лише ця розмова.
Музика з сусіднього вагону затихла, і на якийсь час запанувала спокійна, приємна тиша.
Потяг хитався рівно, як колиска.
Ліна все ще усміхалась, згадуючи про “героїчний стрибок у річку”, а Адам час від часу кидав на неї короткі, теплі погляди.
І тут за спиною пролунав голос:
— “Пробачте, пане, ви, здається, граєте на гітарі?”
Вони обоє обернулися.
До них підійшов чоловік років сорока п’яти, у темно-синьому піджаку та широких джинсах — стиль 70-х, із відтінком рок-н-рольної безтурботності.
На грудях — срібний хрестик, а на плечі висіла стара акустична гітара.
— “Я чув, як ви говорили про серенаду,” — продовжив він, усміхаючись добродушно. — “У нашому вагоні є кілька слухачів, які б не відмовились від живої музики. Може, приєднаєтесь?”
Адам на мить розгубився — його обличчя змінилося, наче йому запропонували піднятися на сцену без репетиції.
— “Я? О, ні… я грав лише трохи. І то, скоріше, для того, щоб кота заспокоїти, ніж публіку.”
— “То чудово,” — розсміявся чоловік. — “У нас саме не вистачає котів.”
Ліна ледве стримала усмішку.
— “Ідіть,” — підштовхнула вона м’яко. — “Може, вам навіть сподобається.”
Адам зітхнув театрально, випрямив плечі, підняв капелюха з колін і вдягнув його — ніби це був його сценічний обов’язок.
— “Якщо вже я маю осоромитись — то з гідністю,” — буркнув він і піднявся.
Вони пішли за чоловіком до наступного вагону.
Там уже сиділо кілька людей: дівчина з довгим волоссям у яскравій квітчастій сукні, старий хіпі з банданою, молода пара, що трималася за руки.
Повітря пахло кавою і старим деревом.
Чоловік зіграв кілька акордів, потім передав гітару Адаму.
Той тримав її невпевнено, як щось надзвичайно тендітне.
Провів пальцями по струнах — спершу обережно, тоді впевненіше.
І несподівано вагон наповнився м’яким, глибоким звуком, простим, але чистим.
Він почав тиху мелодію — старовинну, щось між вальсом і колисковою.
Грали лише його пальці й ритм потяга, який підстукував у такт.
Ліна сиділа осторонь, дивилась, як він грає, і не впізнавала того серйозного, стриманого чоловіка — зараз у ньому було стільки життя, що навіть лампи світили тепліше.
Коли мелодія стихла, кілька пасажирів аплодували.
Чоловік у стилі 70-х усміхнувся й потис Адаму руку.
— “Добре граєте, друже. Відчувається душа.”
— “Душа — це все, що залишилось,” — відповів Адам, але в його голосі не було смутку. Тільки тиха вдячність.
Після цього всі ще трохи сиділи, розмовляючи.
Жінка з квітчастою сукнею розповідала про “Вудсток”, хлопець — про перший комп’ютер, який важив пів кімнати.
І в якийсь момент Ліна подумала, що цей вагон — як мініатюра світу, де зібралися всі часи, аби на мить заспівати одну й ту саму пісню.
— “Я не пам’ятаю, коли востаннє грав перед людьми,” — тихо сказав Адам, коли вони поверталися на свої місця. — “У моєму часі гітара була розкішшю. А тепер здається, що це — єдине, що ніколи не старіє.”
— “Музика?” — перепитала Ліна.
— “Так. І людяність,” — відповів він.
Потяг тихо гуркотів далі.
Десь у темряві за вікном миготіли далекі вогні — ніби зорі, які впали занадто низько.
І ця ніч, повна дивних зустрічей, раптом стала здаватись їй найспокійнішою у житті.
Після виступу потяг котився спокійно, майже нечутно.
У вагоні залишилось лише кілька пасажирів, і всі вони або дрімали, або дивились у вікно, де розчинявся туман.
Ліна та Адам сиділи поруч — між ними залишався невеликий простір, але він уже не здавався відстанню.
Довго мовчали.
А потім Адам заговорив — спокійно, майже пошепки:
— “Знаєте, це дивно. Коли бачиш війну, смерть, хаос… любов здається чимось неймовірно далеким. Наче розкіш, яку ніхто не заслуговує.”
Його голос був рівний, але в ньому чулася втома — не від подорожі, а від життя, яке закінчилось надто рано.
— “Я завжди думав, що мені вистачить обов’язку, роботи, науки. А тепер, коли дивлюсь на вас… думаю, може, я помилявся.”
Він на мить замовк, ніби підбирав слова, потім легенько усміхнувся — щиро, без звичної стриманості.
— “Я розумію, що це безглуздо. Я не маю права навіть думати про кохання — не між двома людьми, яких розділяє час. Але…”
Він подивився на неї теплим, трохи винуватим поглядом.
— “…знаєте, я б хотів, щоб ви колись стали невісткою мого майбутнього онука.”
Ліна здригнулася від несподіванки — потім засміялась.
Сміх був легкий, щирий, мов дзвіночок у тиші.
— “Це найоригінальніший комплімент, який мені коли-небудь говорили.”
— “Я намагався бути тактовним,” — відповів він з удаваною серйозністю. — “Бо, як на мене, це єдиний безпечний спосіб визнати, що ви мені дуже подобаєтесь.”
— “І як часто ви так кажете подорожнім у потягах, пане Адаме?”
— “Вперше,” — відповів він щиро. — “І, боюсь, востаннє.”
Вона подивилась на нього — молодий, трохи іронічний, але з очима, в яких жила ціла епоха.
Він не виглядав привидом, хоча, можливо, саме ним і був.
Він здавався надто справжнім для свого часу — і надто неможливим для її.
— “Може, колись ваш онук і справді зустріне когось схожого,” — тихо сказала Ліна. — “І вона змусить його сміятися, як зараз ви.”
— “Тоді я буду спокійний,” — усміхнувся він. — “Бо знатиму, що майбутнє не таке вже й холодне.”
Десь у глибині вагону тихо заграли акорди — хтось пробував грати на гітарі, мелодія долинала приглушено, неначе з іншого часу.
Вони обидва слухали, не рухаючись.
Потяг погойдувався, колеса рівно відбивали ритм, і Ліна подумала, що ці кілька хвилин — можливо, найсправжніші в її житті.