Пасажир із минулого

Ліна прокинулася від різкого звуку — двері вагону відчинилися з тихим металевим подихом.
Потяг продовжував рух, але щось у ньому змінилося.
Вона не одразу зрозуміла, що саме: можливо, повітря стало густішим, а шум коліс — глухішим, глибшим, ніби старим.
Деякий час усе залишалося звичним.
Навколо ті самі люди — хлопчик із ведмедиком, дідусь із газетою, пара підлітків, жінка, що дрімала біля вікна.
Та поступово вільні місця почали заповнюватися — хтось заходив на зупинках, і все б нічого, якби не одяг.
Спершу зайшла дівчина у світлій сукні до підлоги, з валізою з коричневої шкіри. Потім — чоловік у форменому кашкеті з тростиною.
Ще одна жінка — з вузьким капелюшком, з мереживною вуаллю.
Вони всі виглядали спокійно, наче саме так і мало бути. Сідали поруч із сучасними пасажирами, ніхто не дивувався.
Лише Ліна дивилася на це, не розуміючи, як ніхто не помічає різниці.
Вона перевела погляд на вікно — за ним миготіли ліхтарі, темрява, іноді тіні дерев.
Ніч усе така сама. Але відчуття стало іншим — як перед грозою, коли небо ніби затримує подих.
І тоді він з’явився.
Чоловік у чорному фраці, із гладко зачесаним волоссям і темним капелюхом у руці, увійшов у вагон повільно, ніби не впевнений, що має право тут бути.
Він озирнувся, зморщив ніс — з легкою огидою, змішаною з подивом.
Його пальці ковзнули по металевій ручці сидіння, і він ледь відсмикнув руку, ніби від дотику до чогось нестерпно сучасного.
Погляд ковзнув вагоном: пластикові панелі, блискуча підлога, екрани з маршрутом — і коротке, майже беззвучне “tsk” вирвалося з його уст.
Та коли він помітив інших — людей у схожому, старомодному вбранні, які вже спокійно сиділи в різних місцях, — вираз обличчя змінився на насторожений.
Він рушив повз ряди сидінь, прямуючи трохи вперед, і врешті зупинився поруч із Ліною.
Коротко кивнув, чемно, але без усмішки.
— “Вибачте, пані,” — промовив він з легким старомодним акцентом.
— “Чи не підкажете, як довго до наступної зупинки?”
Його голос був спокійний, проте в ньому чулось роздратування — не до неї, а до ситуації загалом.
Він витягнув з кишені кишеньковий годинник, клацнув кришкою, глянув — і ледь нахмурився.
Стрілки стояли.
Ліна кліпнула, проковтнула слова.
Її власний телефон лежав на столику, чорний, без світла, — ніби теж “зупинився”.
— “Я… не знаю,” — прошепотіла вона. — “Ми щойно рушили, здається…”
Чоловік глянув на неї коротко — очі сірі, уважні, з тією старомодною стриманістю, що більше пасує фотографіям, ніж живим людям.
Він опустив капелюха на коліна, зітхнув.
— “Дивно. Я ж сів на рейс до Лондона. А цей… гм…” — він кинув погляд на вікно, де тепер у темряві миготіли старі парові ліхтарі, — “схоже, зовсім не туди прямує.”
Він замовк, а за вікном у цей момент повз проїхав інший потяг — коротко, безшумно, і Ліні здалося, що пасажири в ньому всі чорно-білі.
Ліна кілька секунд мовчала, не знаючи, що відповісти.
Вагон здавався надто тихим — навіть колеса гуділи м’яко, глухо, ніби ввібрали звук у темряву.
— “До Лондона, кажете?” — обережно повторила вона. — “Так, я теж туди. Це моя кінцева зупинка.”
Він підняв на неї погляд — уважний, трохи здивований.
Очі були світло-сірі, чисті, але з тою тінню втоми, що з’являється у людей, які надто довго чекали.
— “Кінцева, кажете…” — повторив він задумливо.
— “Можливо. Але я не певен, що ми говоримо про один і той самий Лондон.”
Він на мить замовк і подивився у вікно.
За склом тепер миготіли старовинні ліхтарі, мов у старому фільмі — тьмяні, у жовтому серпанку, а десь далі пропливали постаті людей у капелюхах.
Наче вони їхали не вперед, а назад у часі.
Ліна глянула на своє відображення поруч із ним: її обличчя, його фрак, різні епохи — поруч у тьмяному світлі.
Її серце закалатало швидше.
— “Вибачте,” — прошепотіла вона, намагаючись приховати нервовість.
— “Ви з якого... рейсу?”
— “З вечірнього. Відправлення — сьомого травня, тисяча дев’ятсот десятого року.”
Їй здалося, що він жартує. Але вираз його обличчя був абсолютно серйозним.
Він сидів прямо, спокійно, руки складені на капелюсі, але в очах — легке здивування, ніби він і сам ще не до кінця розуміє, що сталося.
— “А ви, пані?” — спитав він так само ввічливо.
— “Дві тисячі двадцять п’ятого,” — тихо відповіла вона.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, ніби намагаючись збагнути, чи не помилились у часі, у потязі, у всесвіті.
А потім він злегка усміхнувся — коротко, майже непомітно.
— “Тоді ви, безперечно, випередили мій графік.”
Його іронія звучала спокійно, але за нею відчувалось щось глибше — не страх, а скоріше смиренне прийняття чогось неможливого.
Потяг хитнувся.
Вогники за вікном згасли, і в ту ж мить, коли темрява знову заповнила простір, Ліна вперше подумала, що можливо, ця ніч — не просто дорога.
Це чиясь зустріч, яка мала статись лише один раз.
Він ще мить дивився на нерухомий циферблат кишенькового годинника, тоді клацнув кришкою — коротко, з роздратуванням.
Здавалося, саме повітря навколо нього насичене невдоволенням: він не терпів запізнень, шуму, безладу, а тут усе було “не так”.
— “Чи не знаєте, пані, куди саме прямує потяг?” — спитав він, обернувшись до Ліни.
Його голос був спокійним, але під ним вчувалося легке роздратування, ніби він звик, що світ має йому підкорятись.
Він говорив чітко, з тією старомодною ввічливістю, якої вже майже не зустрінеш.
Ліна кліпнула, спершу не розуміючи, що саме її бентежить: його вигляд, слова чи те, що світ навколо став трохи інакшим.
Світло ламп тремтіло, наче від старої проводки, а запах пластику поступово змінився на аромат пилу й залізничного мастила.
Позаду хтось сміявся — тонкий дівочий голос, і коли вона озирнулась, побачила двох пасажирок у старовинних сукнях, які тільки-но сіли на вільні місця біля дверей.
— “До Лондона,” — відповіла вона, трохи невпевнено. — “Я теж туди їду. Це кінцева зупинка.”
Він підняв погляд — уважно, з тією цікавою сумішшю подиву й недовіри.
На його обличчі промайнула тінь полегшення, але в ту ж мить він знову насупився, ніби сам собі заборонив емоції.
— “Кінцева…” — повторив тихо. — “Мабуть, у кожного вона своя.”
За вікном миготіли вогні — тепер не холодні неонові лінії, а тремтливі жовті плями старих ліхтарів.
Крізь туманні шиби можна було розгледіти обриси платформ, людей із валізами, жінку з парасолькою, чоловіка в капелюсі.
Картинка була ніби стара світлина, що ожила — спокійна, але трохи примарна.
— “Ви їдете вперше цим маршрутом?” — спитала Ліна, намагаючись говорити звично, аби приховати тривогу.
— “Так,” — коротко відповів він, поглянувши у вікно. — “Хоча, здається, я вже був тут. Або мав бути.”
Її пальці торкнулися холодного скла. Потяг рухався швидше, але Ліна мала відчуття, що вони стоять на місці, а все довкола — лише змінює обличчя.
Він сидів рівно, майже непорушно, як людина, звикла тримати себе в рамках.
Тільки очі час від часу ковзали до неї — з цікавістю, але без настирливості.
— “Ви звідки?” — запитав він після паузи.
— “Із України. Але живу тут. В Англії.”
— “Україна…” — повторив він м’яко, наче смакуючи забуте слово. — “Дивно чути це слово тут.”
Потяг легенько хитнувся, і світло ламп на мить згасло.
Коли знову спалахнуло — у відображенні на склі вона побачила не свій сучасний вагон, а коридор із дерев’яними стінками, бронзовими ручками та димом від паровоза, що просочувався крізь шпарини.
Ліна вдихнула глибше, але не встигла нічого сказати — він обережно кивнув, ніби підтверджуючи власну думку:
— “Так. Ми обидва їдемо до Лондона… тільки кожен у свій.”