Перон самотніх відправлень

На дворі стояв пізній вечір.
Той особливий, коли небо вже зовсім втратило фарби, але ще не стало чорним — лише глибоке синє полотно, де десь далеко жевріє останній відблиск сонця.
Станція була майже порожня. Лише кілька людей розбрелися по перону, мов розгублені силуети, що не знають, чи варто чекати, чи вже запізно.
Повітря пахло вологою цеглою, залізом і кавою з автомата, який монотонно гудів біля стіни.
Десь у кутку стояв чоловік із валізою, читаючи газету, ніби намагаючись відволіктись від тиші. Далі — жінка з дитиною, котра дрімала на її колінах.
І все це — під приглушене світло ламп, що відкидали на плитку теплі кола, схожі на вицвілі спогади.
Ліна стояла біля каси, тримаючи в руках маленьку чорну сумку.
— “Один квиток, будь ласка.”
— “Куди саме, міс?” — касирка підняла на неї втомлені очі.
— “Лондон.“
Її голос прозвучав спокійно, майже байдужно, але пальці трохи тремтіли, коли вона передавала гроші.
Касирка нічого не запитала. Лише кивнула, пробила квиток і поклала його під скло.
"Гарної дороги," — сказала, хоч у тому не було впевненості, ніби розуміла, що Ліна сама не знає, куди їде.
Вона взяла квиток, глянула на нього — короткий рядок слів, надрукованих на тонкому папері.
Пункт призначення нічого їй не казав. Можливо, вона вибрала його навмання, щоб поїхати якомога далі від усього знайомого.
За скляними дверима станції стояла ніч.
Поїзди приходили і від’їжджали, але всі звуки здавалися приглушеними, немов хтось накрив цей світ ковдрою тиші.
Вітер ледь гойдав рекламний плакат, на якому усміхнена пара обіцяла “щасливі подорожі”.
Ліна присіла на лавку, ковтаючи повітря, у якому змішалися запахи диму, бензину і дощу.
Їй було двадцять чотири — вік, коли життя здається нескінченним, але водночас дивно втомлюєшся від нього.
Вона не знала, чи тікає, чи шукає. Можливо, обидва варіанти правильні.
На табло загорілося: “Потяг №17. Відправлення 23:40.”
Її поїзд.
Вона підвелася, притискаючи до себе сумку.
Під ногами холодно скрипіли кам’яні плити, а по шибках пробігали перші краплі дощу.
Нічна станція видихала паром із гальм, мов старий звір, що вже бачив сотні таких прощань.
І в ту мить, коли вона ступила на перон, їй здалося, що в повітрі справді пахне не подорожжю — а розлукою.
Потяг стояв на другій колії — новенький, чистий, із м’яким світлом у вагонах.
Його вікна відбивали ніч, а вологі лінії дощу ковзали по склу, немов хтось писав на ньому невидимі слова.
Ліна затрималася на мить перед дверима.
Ніч була тиха, лише вітер грався з її волоссям, підкидаючи кілька пасм у повітря.
Здалеку, з темряви, почувся гудок — глибокий, протяжний, майже людський у своїй самотності.
Вона піднялася сходами й увійшла у вагон.
Всередині пахло свіжою кавою, новим пластиком і чиїмось парфумом.
Сидіння — світло-сірі, рівні, без жодної подряпини.
На кожному столику горіло м’яке світло, як у літаку, — тепло і спокійно.
Пасажирів було небагато, але достатньо, щоб створювати відчуття життя.
На протилежному боці вагону хлопчик років восьми притискав до себе плюшевого ведмедя, а його мама щось писала у телефоні.
Поруч із дверима сиділа пара підлітків — сміялися, ділилися навушниками.
Старенький дідусь біля вікна намагався налаштувати окуляри, щоб прочитати дрібний шрифт газети.
А трохи далі — жінка в діловому костюмі дрімала, поклавши голову на руку.
Все здавалося настільки звичайним, що навіть нудним.
І саме це — спокійне, мирне “звичайно” — було для Ліни зараз найкращим.
Вона знайшла своє місце біля вікна, поставила сумку на полицю і опустилася в крісло.
Шибки були холодні на дотик, і коли потяг рушив, їх покрив тонкий туман від дихання.
Колеса загуркотіли, і Ліна відчула, як серце повільно звільняється від важкості.
За вікном ковзали вогні перону — мовчазні, розмиті, ніби хтось стирав їх пензлем із полотна.
Кілька хвилин вона просто дивилась у темряву, потім дістала телефон, відкрила новини.
Там — війни, аварії, коментарі під політичними статтями, фотографії з далеких країн.
Світ гудів, а вона мовчала.
Пальці ковзнули по екрану, але в якийсь момент очі самі почали злипатися.
Її кивало вперед, ніби потяг заколисував у теплу, безпечну дрімоту.
Останнє, що вона побачила, — це своє відображення у вікні.
Сумне, трохи розмите, але спокійне.
Потім — тиша.
Лише ритмічне тук-тук, тук-тук коліс, схоже на серцебиття.
Вона заснула.
Їй снилося дитинство.
Той час, коли світ ще пахнув яблуками, сушеними на підвіконні, і чистим полотном, що шелестіло на вітрі.
Ліна стояла босоніж посеред саду — навколо росли старі груші, крізь листя пробивалося золотисте сонце, а трава була така м’яка, що хотілося сміятись без причини.
На лавці під деревом сиділа прабабуся Марія — у вицвілій хустці, з лагідними очима, що завжди пахли теплом і медом.
— Йди сюди, ластівко моя, — покликала вона, простягаючи руку.
Маленька Ліна підбігла, сміючись, і сіла поруч.
Прабабуся тримала її долоньку, ніби боялася, що дитина зникне, якщо відпустить.
Вона почала розповідати історію про поїзд — старий, чорний, який колись проходив біля їхнього села і возив людей “у міста, де завжди світить сонце”.
— Кажуть, там усі знаходять те, що загубили, — сказала прабабуся, дивлячись десь у далечінь.
Сон був м’який, теплий, як ковдра з дитинства.
Ліна відчувала себе у безпеці. Навіть коли вітер почав шелестіти сильніше, і небо раптом потемнішало.
Світло крізь листя згасло, яблука впали на землю, і сад став ніби старішим, тьмяним.
Прабабуся встала. Її постать виглядала такою ж, але очі вже не усміхалися — вони були сумні, уважні, мов у людини, що знає щось, чого не має казати.
— Тепер тобі час іти, Ліно, — промовила вона тихо.
— Куди? Я хочу ще тут!
— Ні, ластівко. Потяг уже рушає.
Вітер посилився, і все навколо почало розпливатися, мовби світ малювали водою.
Прабабуся простягнула їй руку — теплу, знайому. Ліна вхопилася за неї обома долонями, боячись відпустити.
— Не йди, будь ласка…
Стара жінка лише усміхнулася — тією самою доброю усмішкою, з якою колись приносила їй молоко й булочки.
А потім — повільно розтиснула пальці.
Її рука вислизнула з Ліниної, немов дим.
У ту ж мить дівчину огорнула темрява, і вона почула знайомий звук — двері вагону, що відчинилися.