11.2

Наступного ранку Мирослава приїхала в офіс раніше за всіх. З боку це мало виглядати як трудовий ентузіазм, але насправді вона просто більше не хотіла залишатися вдома. Квартира після безсонної ночі здавалася надто тихою і тісною. А тиша останнім часом почала поводитися підозріло.

Офіс зустрів її знайомими запахами кави, пилу, трохи перегрітого пластику від техніки. Хтось учора знову залишив відкритою пачку печива. Мирослава глибоко вдихнула всю цю аромосуміш і навіть якось заспокоїлась. Так і має пахнути робочий ранок. Вона ввімкнула комп’ютер, відкрила пошту – п’ятнадцять нових листів, робочий чат – ще два десятки повідомлень.

— О, життя, дякую, саме тебе мені й бракувало.

Перші хвилин двадцять вона чесно працювала – погодила друк афіш, відписала галереї, передзвонила підряднику зі світла, вкотре пояснила, що прожектор не можна повісити «десь приблизно тут», бо «приблизно» — це не технічний термін. Після розмови захотілося випити ще кави або звільнитися. Кава була простішою і доступнішою на даний момент. Коли чашка вже стояла поруч із клавіатурою, Мирослава відкрила останній лист від Максима, який прийшов майже опівночі.

«Вибачте за пізній лист. Я трохи змінив порядок картин. Ви були праві. Центральна робота повинна висіти окремо».

Вона ледь помітно всміхнулася. Максим, виявляється, умів дивну річ – він не писав зайвого, але навіть у коротких повідомленнях було відчуття, що він справді подумав над тим, що пише, а не просто відписався. Вона відкрила вкладену схему, переглянула розташування робіт. Так справді стало краще, центральна картина тепер дихала. Мирослава навіть не відразу помітила, що вже кілька хвилин дивиться не на схему, а на фотографію самої картини – дівчина біля води, срібний шрам і той знак. Вона швидко перевела погляд убік.

— Та ну скільки можна…

Палець сам потягнувся до кнопки «Новий лист».

«Максиме…»

Вона зупинилася, закрила очі, почала заново.

«Пам’ятаєте фото уламка, яке ви мені вчора надіслали?»

Так уже краще, принаймні нормальніше.

Вона прикріпила два скріншоти і посилання на стару статтю. Кілька секунд дивилася на кнопку «Надіслати», потім натиснула. І одразу ж пошкодувала, бо тепер доведеться чекати. Очікування Мирослава ненавиділа, не тому, що була нетерплячою, а тому, що мозок у цей час починав вигадувати всі можливі варіанти розвитку подій, від «не побачив листа» до «вирішив, що я остаточно збожеволіла». Вона змусила себе повернутися до роботи. Ще одна година минула більш-менш продуктивно – макети, дзвінки, таблиці, Олена знову не надіслала текст пресрелізу. Мирослава вже відкрила чат, щоб написати їй щось дуже дипломатичне, а в цей момент телефон завібрував. Максим. Серце зробило зовсім недоречний маленький стрибок.

— Та серйозно?!!

Вона відкрила повідомлення.

«Бачу. Це той самий знак»

Через кілька секунд прийшло ще одне.

«Ви можете сьогодні заїхати до майстерні? Мені здається, я знайшов дещо важливе. Але хочу переконатися.»

Мирослава перечитала двічі, потім відкрила календар: о другій — галерея, о третій — друкарня, о п’ятій — макети. Між четвертою і п’ятою залишалося трохи менше години. Саме той проміжок, який зазвичай рятує день або остаточно його ламає. Вона ще хвилину дивилася в екран, треба було відмовити і вона навіть мала всі підстави – роботи вистачало. Але справа була не лише в символі, це дратувало найбільше. Бо їй хотілося поїхати, не тільки через статтю, не тільки через сни, – хотілося побачити Максима.

— Ох, Міро, Міро…— Пробурмотіла вона.

І швидко надрукувала:

«Можу бути близько 16:10. Хвилин на сорок.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Домовилися. Дякую.»

Усе. Без смайликів, без зайвих слів, навіть без дужечок. І чомусь саме це остаточно переконало її, що зустріч буде зовсім не про виставку.

До майстерні Мирослава їхала під дрібним дощем, місто було мокрим, ніби весь день повільно просочувалося водою. Асфальт блищав, автобуси шипіли на зупинках, машини розганяли калюжі з дивовижною точністю, завжди знаходячи єдиного пішохода без парасольки.

— Кажуть, у природи немає поганої погоди…—Тихо сказала вона, перестрибуючи чергову калюжу.

Дощ останнім часом почав її нервувати – раніше він був просто станом погоди, а тепер чомусь нагадував сни. І це вже зовсім не подобалося.

Максим відчинив двері майже одразу наче вже стояв у коридорі.

— Добрий день.

— Привіт… тобто добрий день.

Вони одночасно усміхнулися і так само одночасно зробили вигляд, що нічого дивного не сталося. Мирослава відразу помітила, що він теж майже не спав, під очима залягли темні кола, волосся стирчало в різні боки, на зап’ясті засохла фарба, і вигляд мав трохи втомлений, але напрочуд справжній. Не як художник з журналу, скоріше як людина, яка вночі намагалася зрозуміти щось дуже важливе й забула, котра година.

— Ви теж не виспалися? — запитав він.

— Так помітно?

— Якщо чесно… так.

— Хм..Чудово.

Мирослава скинула мокру куртку.

— Значить, можемо не прикидатися бадьорими.

— Це значно спрощує життя.

Майстерня вже змінилася – багато картин стояли запаковані у папір. Посеред кімнати окремо висіло центральне полотно і ще сильніше притягувало погляд. Мирослава підійшла ближче, щоб роздивитися очі дівчини, воду, тонкий срібний шрам на зап’ясті. Вона машинально торкнулася власної руки, де був такий самий шрам.

— Я знайшов дещо.

Максим підійшов до столу й відкрив стару картонну папку, звідки дістав кілька пожовклих аркушів.

— Малював ще років у двадцять. Тоді думав, що це просто орнамент.

Він поклав ескіз перед нею. Мирослава нахилилася – той самий знак, але тепер навколо нього були ще лінії, кола, дуги. Наче це лише маленький шматок чогось значно більшого.