11.1

Слово не мало тут бути. Мирослава ще кілька секунд сиділа з телефоном в руці, дивлячись на фотографію уламка, яку надіслав Максим. Дві вигнуті срібні лінії майже сходяться, майже. І чомусь саме в цю мить в голові дуже чітко прозвучало: «Веяр». Вона навіть кліпнула, ніби хтось щойно покликав її на ім’я.

— Та ну…

Слово нікуди не зникло. Воно не нагадувало спогад. Не було схоже й на випадкову асоціацію. Просто… було. Так само безглуздо, як якби зараз їй раптом стало абсолютно очевидно, що холодильник на кухні звати Пабло Ескобар.

— Прекрасно, — пробурмотіла вона. — Почалося.

Телефон ліг на стіл. Мирослава встала, зробила кілька кроків до кухні й автоматично ввімкнула чайник. Якщо вже голова вирішила зламатися, нехай хоча б із чаєм. Поки вода грілась, вона вперлася долонями в стільницю. День був занадто довгий, а тепер ще це слово.

Веяр.

Вона заплющила очі, не допомогло. Ну, ок, залишається старий перевірений спосіб. Інтернет знає все. Або ще краще чат жпт. А якщо не знає — принаймні чесно скаже, що ти витрачаєш життя на дурниці. Вона повернулася до телефона, набрала: «Веяр». Пошук миттєво видав купу всього: якісь профілі, назви компаній, музику, імена…Нічого, що хоч трохи нагадувало срібний уламок чи дивний символ. Мирослава навіть відчула полегшення. От і все. Мозок почув десь якесь слово, витягнув його з пам’яті у найменш доречний момент і тепер влаштовує виставу. Ну, так буває.

Вона вже хотіла закрити вкладку, потім передумала, перемкнула клавіатуру на англійську, надрукувала: Veiar. Цього разу результатів стало більше, але і вони були не менш безглуздими: якийсь бренд, якась стара гра, прізвище, навіть якась тварина.

— От бачиш. — Вона сама собі кивнула. — Нічого особливого.

Чомусь ці слова зовсім не переконували. Мирослава відкрила картинки, почала гортати – логотип, ще один, обкладинка, кішка, чиясь фотографія, знову логотип. Очі вже ковзали поверх зображень, майже не затримуючись. І саме тому вона мало не проскочила його – темний камінь, маленьке фото. На ньому — дві знайомі вигнуті лінії. Палець сам завмер над екраном. Серце чомусь теж завмерло

— Ооо…

Вона відкрила картинку. Сайт вантажився так повільно, ніби йому самому не дуже хотілося показувати свій вміст. Старий дизайн, дрібний шрифт, блідий фон. Такі сайти або давно покинули, або їх ведуть люди, яким абсолютно байдуже, що думають дизайнери. Під фотографією стояв короткий підпис: «Фрагмент невідомого символу. Приватна колекція. Походження не встановлено».

Мирослава перечитала двічі, потім опустила очі нижче. Стаття була старою – дванадцять років тому. Вона прочитала її від початку до кінця. Потім ще раз. Нічого сенсаційного – під час перебудови старого маєтку знайшли кілька незрозумілих уламків, власник не дозволив дослідження, але хтось із робітників зробив фотографії. Автор припускав, що це може бути сучасна підробка. І все.

Ніби звичайна замітка, якби не одне маленьке слово – «Сріблястий». Мирослава знову відкрила фото, яке прислав Максим, потім — фотографію зі статті, передивилась їх уважно. Схожість була надто очевидною, настільки, що хотілося знайти хоч одну відмінність, будь-яку. І не знаходилося. Вона відклала телефон, повільно підійшла до вікна. Дощ майже припинився, місто жило своїм життям – хтось вигулював собаку, хтось біг до маршрутки. На сусідньому балконі жінка струшувала килим так завзято, ніби він був особисто винен у всіх її проблемах. Світ залишався абсолютно нормальним. Тільки в голові Мирослави вже хвилин десять сиділо слово, якого вона ніколи не чула. Веяр.

Вона повернулася до столу, відкрила чат із Максимом, палець завис над клавіатурою. Написати? Логічно було б написати – він сам показав їй знак, сам сказав, що бачить дивні сни. Можливо, йому теж стане трохи легше, якщо з’ясується, що вони не удвох сходять із розуму незалежно один від одного, а хоча б сходять разом. Мирослава фиркнула.

— Дуже оптимістична думка.

Вона відкрила поле для повідомлення.

«Я знайшла…» Стерла.

«Максиме…» Знову стерла.

От, трясця, вже дуже пізно. Люди не пишуть майже опівночі про дивні символи малознайомим художникам. Ну… нормальні люди, принаймні точно.

Вона поклала телефон екраном донизу, намагаючись не звертати на нього увагу. Потім знову взяла і пішла до ліжка. Поклала на приліжкову тумбу, вкалась і закуталась з головою у ковдру, намагаючись заставити себе заснути, бо вже реально було дуже пізно. Так було треба.

Її терпіння вистачило хвилин на п’ятнадцять. Потім вона все одно перевернула його назад і  відкрила нотатки, написала одне слово. «Веяр». Подивилася, подумала чи все-таки стерти, але не стала, нехай буде. Якщо вже її мозок вирішив підкидати загадки, то хоча б залишить письмові докази, що це не наснилося.

Уночі їй наснилася вода, багато води повсюди. Темної, спокійної, такої, що хочеться в неї закутатися, як у теплий пухнастий плед, і, як би дивно це не звучало, дуже знайомої і комфортної. Мирослава не пливла, не тонула, не йшла. Вона просто була всередині цієї води так природно, ніби саме там їй і належало бути. Навколо повільно тягнулися тонкі блакитні нитки. Вони перепліталися між собою, розходилися, знову сходилися, наче хтось дуже терпляче вишивав величезний візерунок. Десь попереду щось світилося – невеликий срібний уламок, той самий. Вона впізнала його ще здалеку. Уламок лежав на піску на дні. Навколо колихалися дивні прозорі рослини, а поруч пропливла істота, схожа водночас на рибу й птаха, і Мирославу це чомусь не дивувало. Хоча, уві сні взагалі мало що дивує, на то він і сон. Найдивніше починається вже після пробудження, коли мозок намагається знайти пояснення побаченому.

Вона повільно підпливла ближче і тільки тепер відчула, що поруч хтось є. Молода, дуже світла, ніби навіть сяюча, дівчина. Обличчя Мирослава не бачила, лише силует, але чомусь була абсолютно впевнена, що ця дівчина зараз дивиться саме на неї. У грудях щось болісно стиснулося, не страх – швидше…туга. Причому така сильна, ніби вони давно знали одна одну і дуже давно не бачилися.