10.2

Ми ще трохи поговорили про виставку, про світло, про каталоги. Про те, що центральну стіну треба переробити, бо вона знову “виглядає сумно”, як сказала Юля. І остаточно домовились, що картина називатиметься "Вода пам'ятає". Я погодився майже з усім, не тому, що вона мала рацію, хоча й тому теж. Просто думками я вже був десь зовсім не в галереї. Коли розмова закінчилася, у майстерні стало якось занадто тихо. Я відклав телефон. Знову подивився на картину.

— Ну? — Запитання прозвучало саме собою. — Що тепер?

Наелі, як і завжди, нічого не відповіла, Було б дивно, якби відповіла. Хоча…Після сьогоднішньої води я вже не був таким упевненим. Я підійшов до стелажа й дістав старий чорний блокнот, він був потертий настільки, що вже давно мав розвалитися, але тримався. Як і я.

На першій сторінці великими літерами було написано: «Не купувати синю фарбу». Я фиркнув, перегорнув сторінку, ще одна, далі, і майже одразу натрапив на список покупок.

Хліб, НЕ з висівками (гидота, більше не купувати).

Кава, бажано вже мелена, арабіка-робуста. БАГАТО!!!!!

Розчинник

Синя фарба.

— Молодець, сам собі пообіцяв, сам себе й обдурив.

Це було дуже в моєму стилі. Я гортнув далі. Сторінки ставали замученішими, почерк — гіршим. Тут були уривки думок, назви картин, якісь кольорові поєднання, телефон людини, ім’я якої вже не пам’ятав, швидкий ескіз дерева, ще один список покупок. І раптом…

«Очі світлі     Не людські    Але не робити її страшною.»

Я зупинився, повільно перегорнув сторінку.

«Вона сміється       каже, що я знову запізнився.»

Я насупився, не пам’ятав цього зовсім. Міг поклястися, що бачу ці записи вперше, хоча почерк був мій, і чорнило таке ж. Я перегорнув ще одну сторінку. Там було лише одне слово.

«Лейр????»

Поруч знаки питання. Нижче ще раз.

«Лейре????»

Потім закреслено. І ще нижче:

«Перепитати уві сні».

Я завмер.

— Що?

Тихо сказав це вголос, ніби блокнот мав пояснити. Я не пам’ятав жодного Лейра, не пам’ятав, щоб взагалі колись чув це ім’я. То звідки воно взялося? Я машинально перегорнув наступну сторінку, і відчув, як по спині пробіг холод. Посеред аркуша був намальований знак. Дві сріблясті лінії я зараз, звісно, не бачив — лише графіт. Але форма…Та сама, такий самий вузький розрив між ними. Під малюнком короткий напис.

«Вода пам’ятає розрив».

Я ще раз прочитав, потім ще, наче слова могли змінитися, не змінилися. Я сперся ліктями на стіл. Десять років, цей блокнот лежав у мене майже десять років. І весь цей час я носив із собою знак, який тепер з’явився на картині. Носив запис про якогось Лейра. Запис про дівчину. Про воду. І жодного разу не задумався. Або задумувався.І потім…забував. Ця думка не сподобалася мені найбільше, бо якщо забути можна таке…то що ще я вже колись знав?

Я ще раз перегорнув сторінки, може, десь є дата, пояснення, хоч щось. Нічого, тільки уривки, слова, замальовки. Ніби хтось багато років підкидав мені шматочки пазла, а я старанно складав їх у коробку, навіть не намагаючись зібрати.

Телефон тихо дзенькнув, я здригнувся. Повідомлення від Мирослави.

«До завтра».

Я усміхнувся, просто два слова, але після всього, що сьогодні сталося, вони чомусь прозвучали дуже… нормально. Саме цього зараз і хотілося, чогось нормального. Я відповів коротко.

«До завтра.»

Поклав телефон поруч із блокнотом. Погляд сам повернувся до запису.

«Вода пам’ятає розрив».
— Ну і що ти мав на увазі?

Минулому собі ставити запитання було ще дивніше, ніж майбутньому, відповіді все одно не було. Я закрив блокнот, на сьогодні вистачить, бо ще трохи — і почну шукати прихований сенс у списку покупок, з мене станеться.

Я вимкнув світло в майстерні. У темряві картина майже зникла, було видно тільки світлі плями обличчя, і воду. Чомусь вода завжди залишалася помітною найдовше. Я постояв ще кілька секунд, потім усе-таки зачинив двері.

Наступного ранку мене розбудив кур’єр, точніше, не сам кур’єр, телефон. Я подивився на годинник. Пів на дев’яту.

— Та ви знущаєтесь…

Телефон дзвонив уже вдруге.

— Алло.

— Добрий день. Доставка рам.

Я мовчав.

— Ви вдома?

Я подивився на себе – футболка, спортивні штани, одне око ще спить.

— На жаль.

— Перепрошую?

— Кажу, так. Вдома.

— Ми біля третього під’їзду.

— У мене другий.

Запала тиша.

— Зараз переїдемо.

— Було б чудово.

Я поклав слухавку й ще хвилину сидів на краю ліжка. Іноді життя дуже вчасно нагадує, що існують речі важливіші за загадкові символи. Наприклад, люди, які не можуть знайти правильний під’їзд.

За годину майстерня вже нагадувала склад. Рами, плівка, картон, мотузки. Я обережно пакував полотна, бурмочучи собі під ніс, щоб нічого не переплутати.

— Це їде. Це теж. Це…Ні, це ще ні.

Телефон знову задзвонив. Юля.

— Уже прокинувся?

— На жаль.

— Прекрасно. Значить, можеш працювати.

— Я й так працюю.

— Докази, де докази?

Я сфотографував завалену майстерню. Відправив. За хвилину прийшла відповідь.

«Тепер вірю».

Я закотив очі.

За кілька хвилин усе вже було в машині. Останньою я виніс «Вода пам’ятає». Так. Назва вже встигла прижитися. Я навіть не думав більше про «Дівчину біля води», наче картина сама дочекалася свого справжнього імені.

У галереї, як завжди перед відкриттям, панував контрольований хаос. Хтось крутив прожектори. Хтось сперечався через висоту підвісу. Хтось біг із рулеткою так, ніби від неї залежала доля людства.

Юля побачила мене ще від дверей.

— Живий.

— Майже.

— Чудово. Розпаковуємо.

Ми поставили центральне полотно до стіни. Я обережно зняв захисну тканину. Юля відступила на кілька кроків. Довго мовчала. Я вже знав цей погляд. Зараз вона не дивилася як організатор, дивилася як людина.