10.1

Максим
Я ще раз перечитав повідомлення.

«Мені здається, нам треба поговорити».

Коротко, навіть занадто, наче ми з Мирославою працюємо в одному офісі, і я хочу обговорити графік відпусток, а не те, що в мене на картині сам собою з’явився знак, який уже багато років сниться разом із дівчиною, якої взагалі не повинно існувати.
Я натиснув «Надіслати». Телефон одразу став підозріло цікавим предметом, хотілося перевірити, чи вона прочитала. Але й не хотілося виглядати людиною, яка сидить і дивиться, чи вона прочитала. Тому я поклав телефон екраном донизу, це мало допомогти…Не допомогло – через секунд десять я перевернув його назад. Повідомлення ще навіть не доставилося.

— Молодець, — сказав я сам собі. — Оце рівень самоконтролю.

Я підвівся, якщо в голові починався зашквар, завжди допомагали руки – помити пензлі, розкласти фарби, підтягнути підрамник, знайти той ніж, який кудись знову подівся, або, хоча б, винести сміття. Останній пункт я подумки переносив уже приблизно тиждень.

Біля підвіконня стояла коробка з порожніми тюбиками. Я колись почав складати їх туди, щоб потім порахувати, яких кольорів використовую найбільше. Не порахував. Зате тепер коробка виглядала так, ніби сучасний художник дуже хотів зробити інсталяцію про творчу кризу, але вчасно передумав.

Я взяв пензель і відкрутив кран, вода вдарила по металу, разом із нею на самому дні раковини щось блиснуло. Сріблясте, ледь помітне. Я одразу закрутив воду. Світло зникло. Постояв, знову відкрив. Звичайна вода. Знову закрив – нічого.

— Ага.

Я сперся руками на мийку.

— Це вже смішно.

Насправді не було. За останні кілька днів у моєму житті накопичилося стільки дивних речей, що мозок просто перестав сперечатися. Дівчина зі снів існує. На картині з’являються символи. Тепер ще й вода вирішила світитися. Добре, хай. Хай світиться. Я вже майже готовий був прийняти, що наступного разу зі мною почне розмовляти чайник.

Телефон тихо завібрував. Я навіть не став удавати байдужість, схопив його одразу. Мирослава.

«Я теж так думаю».

Я видихнув, навіть не помітив, що весь цей час сидів із затиснутими плечима. За кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

«Але я не дуже розумію, про що саме».

Я усміхнувся, от і чудово. Принаймні не я один.

Я швидко набрав:

«Можемо зустрітися завтра. У галереї або в кав’ярні поруч. Як вам буде зручніше.»

Поставив телефон на стіл. І цього разу чесно вирішив його не чіпати. Минуло секунд двадцять. Я вже майже пишався собою, потім усе-таки взяв його знову. Нічого, ну звісно. Нормальні люди ж не сидять із телефоном у руках цілодобово, на відміну від деяких. Я поклав телефон назад і тільки тепер подивився на картину. Наелі…Вона дивилася кудись убік, ніколи на мене. Я навіть не пам’ятав, чи спеціально так написав її тоді чи просто рука сама так зробила. Під її долонею залишався знак, той самий – дві срібні лінії, майже торкаються одна одної і все одно не можуть.

Я підійшов ближче, провів пальцями по повітрю над полотном, не торкаючись. Фарба давно висохла, але чомусь саме сьогодні мені здалося, що знак виглядає інакше, ніби…Ні, досить, я вже починаю вигадувати. Якщо кожного дня дивитися на одну й ту саму картину по кілька годин, вона рано чи пізно почне мінятися. Принаймні в голові.

Телефон знову завібрував.

«Галерея буде краще. Якщо вам справді зручно.»

Я усміхнувся.

«Мені зручно.»

Відправив. І ще хвилини дві дивився на листування, ніби після цього мало з’явитися повідомлення по типу: «Дякуємо. Подальші інструкції щодо дивних снів і паралельних світів будуть надіслані окремо.» Не з’явилося. Замість цього задзвонила Юля. Я навіть не дивився на екран, і так знав.

— Слухаю.

— Ну?

— І тобі добрий вечір.

— Добрий він буде тоді, коли ти перестанеш мене лякати.

— Я що зробив?

— Максе, не прикидайся. Це моя робота.

Я засміявся.Оце вже було звично, і, якщо чесно, зараз мені дуже бракувало чогось звичного.

— Що сталося?

— Ти скажи.

— Нічого.

— Брехня.

— Ю.

— Макс.

Ми помовчали.

— Добре, — сказала вона вже спокійніше. — Скажи мені чесно. Ти справді хочеш поставити «Дівчину біля води» в центр залу?

Я подивився на картину.

— Так.

— Точно?

— Так.

— Передумати ще можна.

— Не хочу.

Юля тихо зітхнула.

— От чому ти завжди так?

— Як?

— Спочатку тринадцять років ховаєш картину від усього світу. А потім одного дня кажеш: «Ставимо головною». Наче це дрібниця.

— Не дрібниця.

— От і про це.

Я провів долонею по потилиці.

— Просто вона повинна там бути.

— Чому?

Я відкрив рота. І закрив. Не тому, що не знав відповідей, навпаки, їх було занадто багато – бо вона мені снилася. Бо я малював її ще до того, як зрозумів, що взагалі малюю. Бо кілька днів тому побачив її… Ні. Це навіть подумки звучало так, ніби мене давно треба показати хорошому спеціалісту.

— Не знаю, — сказав я. — Просто я так відчуваю.

— Оце мене й лякає.

Я всміхнувся.

— Знаєш, ти єдина людина, яка боїться моєї інтуїції більше, ніж я.

— Бо твоя інтуїція завжди приносить мені додаткову роботу.

— Неправда.

— Правда. Пам’ятаєш виставку в Одесі?

— Не пам’ятаю.

— Бо тоді всі проблеми вирішувала я.

— Тепер пам’ятаю.

— От бачиш.

Я розсміявся вже нормально, так, як давно не сміявся. Юля завжди вміла це робити – не заспокоювати, не жаліти, просто повертати мене на землю. Іноді дуже грубо, але ефективно.

— Максиме.

— Ммм?

— Скажи чесно.

— Починається.

— Не починається, а продовжується. Ти останні кілька днів дивний.

— Я все життя дивний, тому і став художником.