9.2

Я різко відсмикнула руку, повітря повернулося, одразу, занадто голосно. Десь закричав птах. Тірі чхнув. Ліра щось сказала Саену. Наче нічого й не сталося.
Я кілька разів швидко вдихнула.
— Добре…
Цього разу сказала вже собі.
— Ми зараз не будемо непритомніти.
І бачити дивні речі теж не будемо, домовилися?
Артефакт був іншої думки. Під його поверхнею повільно спалахнула тонка блакитна жилка, потім друга, третя. Вони були дуже схожі на ті лінії, які з’являлися під моєю шкірою. Я відчула, як по спині пробіг холод, тепер уже справжній. Не від води.
Я поклала долоню собі на передпліччя. Нічого, звичайна шкіра. Навіть полегшало. Ненадовго, бо варто було прибрати руку, як під шкірою знову щось тихенько засвітилося.
Спочатку біля зап’ястка, потім вище.
Я затримала подих.
— Ні…
Світло повільно згасло, наче передумало.
— Дуже дякую, — буркнула я.
— Саме цього мені сьогодні й бракувало.
Я вже починала розмовляти з артефактом. Це був тривожний знак. Наступним кроком стане, мабуть, те, що він почне відповідати. Я дуже сподівалася, що до цього не дійде.
— Ліро, — почувся голос Саена. — Дивись.
Я знову завмерла. Вони стояли зовсім близько, ще кілька кроків, максимум п’ять, і побачать мене. Я швидко озирнулася, сховатися було ніде – камінь, вода, очерет…все.
Я навіть подумала на мить пірнути. Погана ідея. По-перше, я не знала, скільки тепер можу бути під водою, по-друге, якщо вони побачать тільки кола на поверхні…
Це буде ще підозріліше. Тірі саме в цю мить підбіг до самого краю води, подивився на мене, потім на Ліру. Знову на мене. Я дуже тихо похитала головою, він зрозумів, принаймні мені так здалося.
Бо вперше за весь день не кинувся мене “рятувати”, просто сів. І почав дуже старанно чесати собі вухо. Так старанно, що навіть Ліра розсміялася.
— От дивак.
— Він когось чекає, — задумливо сказав Саен.
Я відчула, як серце пропустило удар. Не треба, будь ласка, не починай зараз бути таким уважним. Саен зробив ще один крок до берега, і саме в ту мить десь глибоко під озером щось прокинулося. Не голос, не звук. Але я відчула його так виразно, що аж заплющила очі.
Наче хтось дуже далеко…уперше за багато століть зробив вдих.

Я розплющила очі так різко, ніби від цього все мало припинитися, не припинилося.
Відчуття було дивним, не страшним, саме дивним. Як коли серед ночі прокидаєшся й точно знаєш, що тебе хтось кликав. Сідаєш на ліжку, прислухаєшся… а в домі тихо. Настільки тихо, що починаєш сумніватися, чи не наснилося.
Тільки це було не уві сні. І покликав мене точно не хтось із наших.
Я мимоволі поклала руку собі на груди, серце билося швидко, але вже не від страху. Наче чекало. Чого саме — не знало навіть воно.
— Наелі! — Ліра вже не кликала. Вона вимагала.
Я винувато скривилася, якщо вона починає говорити таким голосом, значить, ще хвилина — і вона сама полізе у воду. От цього допустити було ніяк не можна.
Я глибоко вдихнула.
— Ліро!
Мій голос пролунав глухо. Вода змінила його так, що я сама ледь себе впізнала.
— Я тут!
На березі одразу запала тиша.
— Наелі? — голос Ліри став зовсім іншим. — Де ти?
— Тут…
Я швидко озирнулася.
“…під водою з хвостом замість ніг” — це продовження краще було залишити при собі.
— Я… купаюся.
Навіть Тірі подивився на мене так, ніби хотів сказати: “Серйозно? Оце ти зараз придумала?”
— Купаєшся? — перепитала Ліра. — У всьому одязі?
Я опустила очі. Справді ,сукня прилипла до плечей. Про одяг я якось зовсім забула.
— Вода тепла, — сказала я перше, що спало на думку.
Мовчання. Потім Саен дуже тихо кашлянув, мені здалося, що він стримує сміх.
— Це найгірше пояснення, яке я коли-небудь чув, — сказав він.
— То й мовчи.
Я сама не зрозуміла, чому огризнулася. Мабуть, тому що коли мені страшно, я або жартую, або починаю бурчати. Зараз на жарти сил не залишилося.
— Наелі, вийди, — уже спокійніше сказала Ліра. — Ми хвилюємося.
От саме цього я й боялася. Якби вона сердилася, було б легше. На сердиту Ліру я знала, як реагувати. А на стривожену… Не дуже.
Я сперлася спиною на камінь і заплющила очі. Думай, ну ж бо. Ти якось вибралася до старого болота за сонцеловом, переконала матір, що Тірі не винен у розбитій вазі, навіть одного разу примудрилася сховати від Ірай новий ніж, який випадково впустила в струмок.
Невже зараз нічого не вигадаєш?
Не вигадувалося. Бо ще жодного разу в моєму житті не траплялося, щоб потрібно було пояснювати… хвіст.
Я тихо застогнала.
— Щось сталося? — одразу запитала Ліра.
— Ні!
Вийшло занадто голосно.
— Просто…
Я подивилася на Тірі. Він сидів біля самої води й уважно дивився на мене, потім перевів погляд на артефакт, і знову на мене.
Я насупилася.
— Тільки не…
Було пізно.
Тірі підбіг до каменя, схопив артефакт зубами й одним стрибком опинився на березі.
— Тірі!
Він навіть не озирнувся, маленький зрадник уже біг просто до Ліри. Я так різко рвонулася вперед, що забула про хвіст. Точніше, згадала рівно тієї миті, коли він з усієї сили вдарив по воді. Бризки здійнялися майже мені над головою, хвиля докотилася до берега.
Ліра ахнула, Саен різко повернув голову до озера, я завмерла, Тірі теж.
Артефакт випав у нього з пащі й глухо стукнувся об каміння. І сталося те, чого не очікував ніхто – камінь спалахнув. Не яскраво, не так, щоб засліпити. Під його темною поверхнею повільно прокотилося м’яке блакитне світло, таке саме, як те, що кілька хвилин тому я бачила під власною шкірою.
Усі мовчали, навіть птахи.
Саен зробив один крок до артефакту, потім завмер. Я бачила, як він дивиться не на сам камінь, на мене, точніше…Туди, де я ховалася за каменем.
Мені раптом стало абсолютно зрозуміло – він відчув. Може, ще нічого не зрозумів, але відчув, що тут сталося щось таке, чого не повинно було бути.
Я міцніше стиснула край каменя.
— Ліро, — дуже тихо сказав Саен.
— Не підходь ближче.
У його голосі не було страху, тільки настороженість, саме це налякало мене найбільше.
Бо людина, яка боїться, може помилитися, а людина, яка уважно спостерігає…зазвичай помічає значно більше.
Я опустила погляд на воду, вона знову була спокійною, ніби нічого й не сталося.
Тільки тепер я вже знала – озеро пам’ятає, артефакт пам’ятає.
І, здається…Хтось під водою теж пам’ятає мене.