9.1

— Наелі!
Я завмерла. Так сильно, що, здається, навіть вода перестала рухатися. Хоча ні. Це вже, мабуть, від страху. Коли лякаєшся по-справжньому, світ раптом стає дуже маленьким. До смішного маленьким. Є тільки камінь, у який ти вчепилася пальцями. Холодна вода під самою шиєю. Артефакт, який чомусь то теплий, то холодний, ніби сам не може вирішити, подобаюся я йому чи ні.
І хвіст. Мій хвіст. От чесно, я вже хвилин десять намагалася не думати про нього. Не виходило. Складно не думати про те, що ще зранку в тебе були ноги, а тепер замість них луска.
Я обережно глянула вниз. Гарний. Оце найбільше й дратувало. От якби він був якийсь кривий, облуплений чи просто смішний — було б легше. Можна було б образитися на весь світ і спокійно його ненавидіти.
Але він був красивий. Темно-синій, із срібними переливами. Коли сонце пробивалося крізь воду, луска світилася так, ніби її хтось зробив із маленьких крапель.
І якась зовсім дурнувата частина мене подумала:
«Красиво…»
Я мало сама собі ляпаса не дала. Ну звісно. Перетворилася незрозуміло на що, не можу вилізти на берег, поняття не маю, як тепер додому повертатися, а я сиджу й милуюся хвостом. Дуже доречно, Наелі.
— Наелі! — знову покликала Ліра.
Та щоб же…
Вона була вже зовсім поруч. Я її навіть не бачила, але прекрасно уявляла. Зараз іде стежкою, руки за спиною, підборіддя догори, ніби не вона когось шукає, а весь ліс давно чекав, коли вона нарешті сюди прийде.
Ліра взагалі дивно ходила. У неї навіть звичайна прогулянка виглядала так, ніби вона знає щось, чого не знають інші. У мене так ніколи не виходило. Якщо я намагалася виглядати загадково, люди чомусь починали питати, чи в мене живіт не болить, або чи я виспалась.
— Може, її тут немає.
Саен. Ну звісно. Кого ще бракувало.

Я повільно сповзла у воду ще нижче. Тепер назовні залишалися тільки очі й ніс. Якщо дуже пощастить, вони мене не помітять. Якщо не пощастить…
Я навіть не знала, що тоді робитиму. Пояснювати, чому в мене хвіст? Сама б із задоволенням послухала.
Саен був із повітряної зграї. Дівчата останнім часом тільки про нього й говорили. Мені здавалося, що він народився вже дорослим. Надто правильний. Надто спокійний.
І посміхається так, ніби вже знає, чим закінчиться будь-яка історія. Такі мене трохи дратують.
Бо якщо він і справді зараз усе зрозуміє, я дуже швидко стану найобговорюванішою дівчиною Веяра.
А я зовсім не так уявляла собі популярність.
— Вона тут, — упевнено сказала Ліра. — Тірі далеко від неї не ходить.
Ой…Я повільно повернула голову. Тірі сидів на березі. Мокрий. Круглий. Із таким чесним виразом морди, що будь-хто сторонній подумав би: «Яка мила істота».
Я знала його занадто давно. Такий вигляд у нього бував лише перед тим, як він робив якусь дурницю.
— Тірі…
Ледь чутно прошепотіла я.
— Не смій.
Він уважно подивився на мене. Потім — у бік стежки. Знову на мене. І я майже побачила, як у нього в голові щось клацнуло.
— Ні…
Було вже пізно. Тірі рвонув у очерет так, ніби вирішив установити новий рекорд із найгучнішого пересування болотом. Очерет зашелестів. Вода заплескала.
Десь луснула суха очеретина.
— О! — зраділа Ліра. — Я ж казала!
— Він тікає? — почувся смішок Саена.
— Ні. Це означає, що він знову щось украв.
Я мало не розсміялася. Бо це було дуже схоже на правду. Насправді навіть якби Тірі нічого не вкрав, Ліра все одно спочатку подумала б саме так.
І, чесно кажучи… Цього разу я дуже сподівалася, що він справді щось украв. Бо тоді вони підуть за ним, подалі від мене. Ліра замовкла. Я теж.
Тірі, мабуть, був єдиним створінням у Веярі, яке могло одночасно врятувати мене й остаточно все зіпсувати.
В очереті щось гучно затріщало.
— Він там! — вигукнула Ліра.
— Або він, або дуже велика качка, — почувся голос Саена.
— Качки не крадуть пиріжки.
— Тірі теж не повинен.
— Але ж краде.
Я ледве стримала сміх. От за що люблю Ліру, так це за послідовність. Якщо вже вона одного разу вирішила, що Тірі злодюжка, то жодні докази світу її не переконають.
Вода тихо хитнула мене вперед. Я обережно сперлася долонями об камінь. Треба було щось робити. Сидіти тут до вечора не вийде. Рано чи пізно вони підійдуть до самого берега. А тоді… Я навіть уявляти не хотіла.
— Дивись! — раптом сказав Саен.
Я завмерла.
— Що?
— Тут хтось був.
Ой ні. Я зовсім забула про берег. Там залишилися мої сліди. Точніше…Не зовсім мої.
Від води до каменя тягнувся широкий мокрий слід, ніби сюди витягли величезну рибу.
Ліра присіла. Я бачила тільки край її плеча між очеретом, але цього вистачило, щоб зрозуміти: вона вже роздивляється.
— Це не схоже на лапи.
— Не схоже, — погодився Саен.
— І не схоже на хвіст тірі.
— Ні.
— І не змія.
— Теж ні.
Вони мовчали. Я теж. Мені дуже хотілося, щоб вони вже припинили бути такими уважними.
От чесно, іноді краще бути трохи неуважним. Жити значно спокійніше.
Тірі саме в цей момент вискочив з очерету. У зубах він гордо ніс… Мій чобіт. Я заплющила очі.
— Ну звісно.
Саме цього нам і бракувало.
Ліра розсміялася.
— Я ж казала! Він щось украв!
— Це твій чобіт? — здивувався Саен.
— Наелін.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я його вчора шукала разом із нею майже годину.
Я подумки застогнала. Дякую, Ліро. Дуже корисне уточнення. Тірі задоволено поклав чобіт біля ніг Ліри. Потім сів. І виглядав так, ніби щойно здійснив великий подвиг.
— Молодець, — сказала Ліра й почухала його за вухом.
Зрадник. Він навіть не згадав, що ще пів години тому був на моєму боці. Тірі мружився від задоволення. Я готова була посперечатися, що якби зараз його попросили привести ще й мене, він би хвилину подумав. І, на жаль, не факт, що відмовився б.
— Але де тоді сама Наелі? — тихіше спитала Ліра.
Ось. Нарешті правильне запитання. Я ще глибше сповзла у воду. Залишилися самі очі. І то ненадовго.
— Може, попливла? — припустив Саен.
— Без мене?
— Ліро, ти ж не весь час ходиш із нею.
— Ходжу.
— Не весь.
— Майже весь.
Я мимоволі всміхнулася. Приємно. Трохи страшно. Але приємно. Бо якби зараз на моєму місці була Ліра, я б теж її вже шукала. Навіть якщо вона просто вирішила посидіти на камені й подумати. Хоча…Ні. Ліра ніколи не сидить просто подумати. Вона або думає, або говорить.
І дуже часто одночасно.
— Наелі! — ще раз покликала вона.
У голосі вже з’явилося хвилювання. Не таке, щоб бігти по старших. Але ще кілька хвилин — і саме так вона й зробить. Я прикусила губу. Не можна. Якщо зараз прийде мати…