8.2

Перед очима щось блиснуло.
Світ ніби хитнувся.
Ненадовго.
Лише на мить.
Він навіть не впав.
Та ліс раптом…
Зник.
Не повністю.
Скоріше відійшов убік.
І на його місці з’явилося щось інше.
Високе.
Темне.
Неприродно рівне.
Лейр стояв посеред широкої сірої дороги.
Навколо здіймалися величезні споруди.
Такі високі, що шия заболіла б, якби він спробував роздивитися вершини.
Усе було дивно прямим.
Будинки.
Вікна.
Світло.
Навіть дерева росли так, ніби хтось наказав їм бути однаковими.
Дощ стікав темною поверхнею.
Повз проходили незнайомі Сеорі.
Ні…
Не Сеорі.
Зовсім інші.
Круглі зіниці.
Інший одяг.
І ніхто не звертав на нього уваги.
Наче його там взагалі не було.
А потім він побачив її.
Темне волосся.
Світлі очі.
Втомлений погляд.
Вона стояла біля великого прозорого вікна.
За ним ішов дощ.
Чомусь саме її Лейру було шкода.
Не тому, що вона плакала.
Вона не плакала.
Навпаки.
Дуже старалася триматися.
І від цього ставало ще сумніше.
Лейр зробив крок.
Хотів запитати, хто вона.
І в ту саму мить світ розлетівся на друзки.
Він різко вдихнув.
Ліс повернувся.
Дерева.
Трава.
Шептуни.
Уламок усе ще лежав в руці.
Лейр відсмикнув пальці так швидко, ніби торкнувся жарини.
— Ні.
Голос вийшов тихим.
Він ковтнув.
— Ні.
Другий раз прозвучало вже впевненіше.
Це був сон.
Чи не сон.
Хто зна.
Але йому точно не хотілось бачити його ще раз.
Було дуже дивне бажання…
Піти.
Просто піти.
Залишити уламок тут.
Нехай лежить.
Нехай його знайде хтось інший.
Бажано старший.
Дуже старший.
Такий, який уже знає відповіді на дивні запитання.
Лейр навіть зробив крок назад.
І саме тоді вітер ударив просто в обличчя.
Різко.
Майже сердито.
А потім…
Приніс запах води.
Не річки.
Не дощу.
Не озера.
Інший.
Такий, якого Лейр ніколи не відчував.
Але чомусь…
Упізнав.
Він завмер.
Десь далеко, з боку водної долини, повітря здригнулося.
Ніби хтось кинув у нього камінь.
Хвиля пройшла крізь дерева.
Крізь траву.
Крізь нього.
І разом із хвилею прийшло відчуття.
Не біль.
Не страх.
Швидше…
Чужий розпач.
Такий сильний, що Лейру раптом захотілося бігти.

Хоч він ще навіть не знав — куди.
Ноги самі вирішили все раніше за голову.
Це взагалі останнім часом стало поганою звичкою.
Голова ще чесно намагалася пояснити, чому не варто кудись лізти.
Ноги в цей момент уже були за пів поля.
— Потім поговоримо, — пробурмотів він самому собі.
Голова образилася.
Принаймні так здалося.
Стежка вниз починалася між двома старими шептунами.
Колись вони з Раном були переконані, що вони брати.
Тому що росли поруч.
Дітям взагалі достатньо двох однакових дерев, щоб придумати їм цілу родину.
Зараз йому було не до дерев.
Він майже летів схилом.
Повітря підхоплювало перед кожним каменем.
Трохи.
Зовсім ледь-ледь.
Так завжди бувало, коли перестаєш думати про кожен рух окремо.
Наставник казав, що саме тоді стихія починає довіряти.
Лейр тоді спитав:
— А якщо вона передумає?
Він відповів:
— Тоді ти впадеш.
Дуже мудро.
І дуже заспокійливо.
Чужий розпач не зникав.
Навпаки.
З кожним кроком він ставав чіткішим.
Дивна річ.
Він не чув слів.
Не бачив обличчя.
Але був майже певний.
Це була дівчина.
Звідкіля це знав?
Не мав жодного уявлення.
Просто знав.
Так само, як знаєш, що зараз піде дощ.
Хоч небо ще чисте.
Лейр вискочив до старого мисливського спуску.
Звідси вже було чути воду.
Мале озеро.
До нього повітряні майже не ходили.
Не тому, що не можна.
Просто…
У кожної зграї є місця, куди заходиш тільки тоді, коли тебе покликали.
Інакше почуваєшся гостем, який забув постукати.
Він трохи пригальмував.
Бо раптом зрозумів, наскільки безглуздо все виглядає.
Що він скаже?
“Добрий день.
Я повітряний.
Знайшов дивний уламок.
Потім мені здалося, що вітер збожеволів.
Після цього я відчув чужий страх і вирішив прибігти до вашого озера.”
Чудовий початок знайомства.
Його б самого така історія не переконала.
На березі нікого не було.
Лейр навіть розчарувався.
Зовсім трохи.
Бо коли вже добіг сюди, хотілося хоча б зрозуміти, навіщо.
Озеро було дивним.
Не вода.
Саме озеро.
Воно ніби…
Дихало.
По поверхні розходилися широкі кола.
Одне.
Ще одне.
Ще.
Але вітру майже не було.
Він автоматично глянув угору.
Листя не ворушилося.
Трава теж.
Тільки вода продовжувала хвилюватися сама.
Усередині стало холодно.
— Агов! Є хтось?
Голос прозвучав зовсім не так упевнено, як хотілося.
Він кашлянув.
— Гей!
Тиша.
Лише кілька бульбашок виринули десь ближче до середини.
І саме тоді з очерету щось вилетіло.
Невелике.
Мокре.
Страшенно сердите.
Воно приземлилося просто переді Лейром, обтрусилося, і втупилося в нього срібними очима.
Лейр кліпнув. Це була та сама істота, яку він бачив разом з дівчиною на стежці.
— Привіт…
Істота не відповіла.
Зате дуже виразно показала, що він їй не подобається.
— Знаєш, це взаємно.
Вона фиркнула.
Він готовий був заприсягтися, що саме фиркнула.
Потім різко обернулася до озера.
Подивилася.
Знову на нього.
І побігла кілька кроків берегом.
Зупинилася.
Знову озирнулася.
Лейр мимоволі посміхнувся.
— Ти зараз…мене кличеш?
Істота сердито тупнула лапою.
Ну добре.
Це було досить переконливо.
Лейр ступив ближче до води.
І в ту ж мить уламок під поясом нагрівся.
Настільки різко, що він ледь не закричав.
Крізь тканину проступило тоненьке срібне світло.
Озеро відповіло.
Поверхня здригнулася.
Ніби хтось із середини торкнувся її долонею.
І тоді Лейр побачив її і впізнав.
Лише на мить.
Темне волосся.
Світла шкіра.
Величезні очі.
Вона дивилася кудись униз.
На себе.
І в тому погляді було стільки обурення, що він мало не розсміявся.
Не тому, що це було смішно.
Просто він раптом дуже чітко зрозумів.
Їй зараз страшенно не подобалося те, що відбувається.
За мить обличчя зникло.
Озеро стало звичайним.
Якби не кола.
Вони все ще розходилися.
Повільно.
Наче вода ніяк не могла заспокоїтися.
— Ну…
Лейр потер потилицю.
— Варіантів у мене небагато.
Можна побігти по допомогу.
Пояснювати потім доведеться довго.
Можна зробити вигляд, що нічого не бачив.
Цей варіант йому вже не подобався.
Бо бачив.
І тепер навряд чи забуде.
Лейр глянув на дивну мокру істоту.
Вона теж дивилася у відповідь.
Дуже уважно.
Наче чекала.